24

ОЛЕКСАНДРА

Так дивно…

Я думала вже ніколи не побачу Руса. Ніколи не зможу доторкнутися, вдихнути його запаху. Та ось, ми сидимо один навпроти одного, здається близько, але так далеко…Мені завжди його мало. Хочеться більше, ближче, сильніше. Хочеться розчинитися в ньому без останку. І мої відчуття були взаємні. Я ніби шкірою відчувала ті нестримні вібрації, які від надходили від Руслана. Тому ми обоє вирішили, що перешкода у вигляді столу буде найкращим варіантом.

— Саш, можна тебе дещо спитати?

— Все що завгодно. - Було б нечесно мовчати про себе, після того, як я прочитала його щоденник, ще й без дозволу.

— Чому ти втекла від мене тоді?

— Це важко пояснити.. На той момент, це залежало не зовсім від мого бажання. Іноді буває так, що певний фізичний контакт є для мене нестерпним. Вперше це сталося після панічної атаки, коли я вже жила в тут.

— Вони в тебе часто стаються?- Напружено запитав Руслан.

— Зараз ні. Але тоді бувало. Одного разу, у душовій спортзалу в мене почалася ПА. Певно, одна з найгірших, які в мене були. Ввечері того ж дня, на репетиції напарник, по сценарію, обійняв мене. Від доторку мене почало трясти, в голові зашуміло, а потім я відключилася. Я не придала цьому значення, думала перевтома, та це ж саме сталося наступного разу, тільки мене знудило. І так було кожен раз, за кожним контактом, не важливо з ким. При доторках я навчилася контролювати свою реакцію, якщо ставалося щось більш близьке, то результат був гірший. 

— І до лікаря ти не ходила. - Стверджував він.

На декілька хвилин в кабінеті запанувала тиша, яку розрізав мій смішок.

— Не розкажеш, що тебе так смішить?

— Хм.. певно це істеричне. Я просто думаю над тим, яка ж патова ситуація склалася. Знову ми разом і знову щось відбувається. Та ми б навіть не зустрілися якби не твоє спецзавдання! Я так хочу спокою..хочу додому…

— Послухай мене..— Не втримавшись, Руслан підійшов до мене і присів навшпиньки, взявши мене за руки.— Послухай, все це такі дрібниці. Ми справимось, чуєш, справимось! Як тільки все закінчиться, ми повернемося в Україну, і будемо облаштовувати наше життя. Все буде так, як ти захочеш.

— Я хочу, дуже хочу в це вірити. Певно, на даний момент- це моя найзаповітніша мрія. Але… Знаєш, я дуже часто думаю про Кіра, а точніше про нашу розмову.

— І про що вона була?

— Памʼятаєш коли ми з тобою ночували в бісетці на краю карʼєра?

— Таке забудеш, треба буде повторити…

Я всміхнулася.

— Коли ти мене зранку привіз додому, Кіра там не було. Я нервувала, довго його чекала, а потім вирішила поїхати до нього на квартиру і не помилилась. Знайшла я його в кабінеті. Власне, не тільки його, а й дві добротні абсолютно пусті пляшки з-під віски. Зпʼяну він багато чого мені наговорив, в основному те, що втомився від війни і хоче спокійного нормального життя. Тоді я його намагалася підтримати, завіряла, що все буде добре, що він зможе знайти кохану людину і створити сімʼю. Та його відповідь…вона надовго засіла в моїй підсвідомості.

Руслан мовчав, не перебиваючи, чекав доки я зберусь з силами і продовжу.

— «Я вже настільки загруз у цьому болоті, що вилізти з нього можна буде лише вперед ногами. Такої долі для своєї сімʼї я не хочу» - ось що сказав Кір. І я все більше задумуюся над цими його словам. Чи не опиняться вони реальністю мого…нашого життя. Чи не запізно для нас…

— Для нас ніколи не буде запізно.—Категорично запевнив Руслан. — А з приводу цих слів… Розумієш, тей Кір якого знала ти, дуже відрізнявся від того, якого знали ми. Ти його дійсно дуже змінила. Він був страшною людиною, Саш. Останні роки, після розпаду команди, він працював найманим вбивцею. Один тільки Бог знає скількох він погубив. Кирил сам вибрав цей шлях і прекрасно знав чим він закінчиться.

— Чому він зробив такий вибір?

— Відчай. Тільки це відчуття змушує йти на такі речі. Ти знаєш його історію. Смерті близьких зробили з нього монстра. Він думав, що вже ніколи не повернеться до нормального життя, але друг не врахував одну маленьку деталь.

— І яку ж?

— Тебе. Він не врахував, що колись в його житті таки зʼявиться людина, яка зможе пробудити в ньому почуття, які, здавалося, згасли. Він любив тебе, Сашо. Любив так сильно, що навіть не намагався стати для тебе кимось більшим, аніж наставник чи друг. Кір знав, чим для тебе закінчиться ця любов. Він і мене на початку попереджав.

Чомусь, в цей момент мені згадалась ще одна фраза, сказана Кіром.

— «Руслан єдиний, хто зміг вилізти з цього пекла. Та воно знову прийшло в його життя, спалюючи все на своєму шляху».

— Теж він сказав?

— Так… Руслан, щоб ти не казав, та я знаю ким був Кирил. Він сам мені про це розповідав. Проте, у тебе життя не легше. Я не кажу, що ви з Кіром однакові, але і в твоєму житті були різні моменти, і ворогів у тебе вдосталь. Я з тобою буду завжди, до кінця, щоб не відбувалося. Але колись, можливо, ми станемо батьками і тоді на наші плечі впаде відповідальність за нове життя. Я не хочу, щоб наша дитина пройшла через те, що і ми. 
— Я піду на будь-що, аби цього ніколи не сталося, аби ви були в безпеці. І ти права, ворогів у мене вдосталь, але за ці пʼять років боржників і друзів в мене теж стало більше. На цей раз я не один, зі мною є достатньо людей, які зможуть мені допомогти. Та головне - в мене є ти: моя душа, моє солодке божевілля...