18

— Лєна...ну я тебе прошу, змилуйся!! — скиглила я, проте, подруга залишалася непохитною.

— Почекай трохи, буквально ще одна примірочка і закінчимо... — пробубоніла вона, тримаючи в зубах шпильку.

Я вже не знаю скільки годин ми робимо ці "невеличкі примірочки". Відчувала себе мавпочкою: покрутись, нагнись, походи, ляж, — що я тільки не робила. Безумовно, Лєна майстер своєї справи, вона робить шикарні речі, які навіть знімати з себе не хочеться. Та коли ти понад годину стоїш з піднятими руками, хочеться забути про ввічливість і культурно послати все в піше еротичне.

— Так! Все! — зірвала з себе червону тканину. — На сьогодні досить.

— Гей! Ти мені всю роботу спаплюжила!

— Нічого, в тебе он, вистачає примірників, — кивнула на стіл з ескізами.

— То все дрібниці! Так, на кожен день.

— Тобто, ось це все — знову звернула увагу на стіл — мені?

— Ні, блін, Денису! Буде кожного дня ходити на роботу, показувати новий образ з джинсами скіні, чи спідницею карго.

— Ну і нащо воно мені?

— Та ти свій гардероб бачила?! Це ж якийсь траурний жах, який давно варто було б змінити.

— Якось не дійшли руки, знаєш! — їдко заявила я.

— А в мене дійшли, тому не скигли! Доробимо останній примірник і буде все. На сьогодні.

— І як я, по твоєму, маю перевозити всі ці речі з собою? Мені окремий літак замовляти?

— А ось це вже сама вирішиш. Stand up, люба.

— Ти хочеш моєї смерті...

— Саме так.

Ще хвилин зо двадцять, мене мучили шпильками різними фізичними справами й тільки після того, як Лєна задоволено посміхнулася, мені милостиво дозволили відпочити.

Коли подруга помічала щось на папері, її очі горіли золотим вогнем нестримного ентузіазму, ніби вона робила щось таке, що має похитнути світ.

— Що ти там вже надумала? — Я встала з дивану, на який звалилася після примірки, щоб підійти, подивитися, що вона там малює. Та на листку було зображено "ЩОСЬ" навіть не знаю, як це описати. Схоже на каракулі, та Лєна дивилась на малюнок, як на святиню.

— Це буде безперечний шедевр! Ти будеш палати.

— Надіюсь, не в прямому сенсі цього слова.

— Тьфу на тебе, я образно сказала. Задумка така, що сукня на сонці буде переливатися кольорами червоного, і здаватиметься, що ти палаєш. Це буде особлива сукня, в єдиному екземплярі. 

— Навіть так...Ну що ж тоді, це вартує моїх мук і покаліченого тіла.

— Безумовно.

Ми ще деякий час сиділи над ескізами, щось знімали, щось змінювали, робота йшла невпинно. Все-таки, коли за одну справу беруться два митці час і втома перестає мати будь-яке значення. Тільки тоді, як Лєні передзвонив Ден, ми вирішили, що пора збиратися.

— Сашкін, викликай таксі, доки я сходжу за куртками.

— Я вже. 

Подруга пішла в другий кінець коридору за нашими речами, а я чекала її біля виходу. Пройшло дві хвилини, п'ять, та її все ще не було. Я вже почала хвилюватися, як екран телефону засвітився.

— Лєна, ти де пропала? Щось сталося?

— Мені не дуже д.. — її голос перервався, а на фоні прозвучало якесь шурхотіння.

— Погано? Де ти?

— В туалеті.

— Зараз буду.

Не гаючи часу, побігла у приміщення. Знайшла я її не в найкращому стані. Подруга стояла в туалеті, нависаючи над раковиною. Здавалося, ось-ось і вона впаде, тож я вчасно підхопила її і понесла на вулицю до таксі.

— Доброго дня. Перепрошую, точка прибуття змінюється. Завезіть до найближчої лікарні.

— Можливо, вам якось допомогти..

— Я ж сказала, заводьте машину і їдьте до найближчої лікарні.

Таксист, який на вигляд старший за мене у двічі, на стільки ж більше, знітився, як хлопчик-підліток, та все ж виконав мій наказ. Їхали ми від сили, хвилин п'ять, та цей час мені здавався нескінченим. Все, що я робила, було марним. Лєна не знаходилася у дуже млявому стані, навіть слова промовити не могла. Як тільки в полі зору з'явилася клініка, я одразу вискочила з машини й витягнула подругу. На цей раз, таксист все-таки, трохи оговтався і допоміг мені. Ми забігли в лікарню, де до нас одразу підбігла медсестра.

— Що сталося? — запитала та, доки непритомну подругу везли на канапі в приймальний кабінет.

— Не знаю. Все було добре, ми мали їхати до дому. Вона пішла в гардероб по речі й там витратила свідомість.

— Якийсь стрес перед цим був?

— Ні, все було спокійно.

— Дівчина приймає якісь ліки, чи можливо вона схильна до втрати свідомості?

— Не знаю я! Зробіть щось з нею.

Мене випхали з кабінету, сказавши чекати в коридорі. Білі стіни неймовірно давили, так само як і очікування. Я намагалася себе заспокоїти, можливо це перевтома, або через голод, ми ж нічого не їли. Все може бути. Раптом, двері відчинилися, з кабінету вийшла, та сама медсестра.

— Все нормально. Ваша подруга прийшла до тями.

— Що з нею? Ви можете сказати, що сталося?

— Поки ні. Зараз організм в стабільному стані. Ми не можемо сказати нічого точного доки не дізнаємося який результат аналізів.

Я кивнула у відповідь.

— Мені можна зараз до неї зайти?

— Так, звичайно.

Я зайшла в кабінет, де сиділа, вже притомна, Лєна. Єдине що казало про її недавню втрату свідомості, сильна бідність шкіри. 

Біля подруги сиділа лікар і міряла їй тиск.

— Дорогенька, у вас тиск дев'яносто на вісімдесят, низькувато.. Ви сьогодні щось їли? — Лєна похитала головою.

— Ну то воно й не дивно! Оце, взяли за моду голодувати, а потім питають, чому таке самопочуття. Як ви себе зараз почуваєте?

— Плюс-мінус нормально... Тільки голова трохи болить.

— Значить так, результати аналізів будуть завтра. На разі, я не бачу сенсу вас тут тримати. Зараз ви маєте поїхати додому, нормально відпочити й поїсти, а вже завтра ми вам надішлемо всі результати. Ви подруга? — звернулася лікар до мене.

— Так.

— Ото забирайте ваше золото і прослідкуйте, щоб мої рекомендації виконали.