15

ОЛЕКСАНДРА

Висота...

 Така страшна, така глибока і так манить.. 

Стоячи на краю прірви так чи інакше задумуєшся: "Всього лиш крок і все закінчиться. Наступить спокій. Зроби лиш крок". Та що далі? Що після цього? Невже всі зусилля, весь пройдений шлях, втрачені люди — невже все марно?

Крок.

Я зробила крок назад. Відійшла від краю. Ще крок і я за метр від смерті. Ні, це точно не мій шлях. Сумка, що висіла на плечі була незвично важкою, нагадуючи про свій вміст. Зайшовши в альтанку зручно вмостилася на дивані. Трясучими руками, дістала блокнот і знову відкрила його поринаючи у спогади. 

"..Цікаво, а що б сказала вона, побачивши мене ТАКОГО. Холоднокровного, бездушного монстра. Та хіба я і раніше не був таким? Хіба вона бачила мене іншим?"

Якби ти тільки знав яким я тебе бачила..бачу

"... Та пітьма була зі мною завжди, а Вона...моя дівчинка. Вона своїм світлом заполонила мене, витісняючи всю ту темінь."

Останні два речення, я перечитала, здається, разів з п'ятдесят. Ось якою він мене бачив. Світлом. Я завжди бачила в собі лиш холодну темряву та для нього...

Я гортала сторінки не вчитуючись в суть, та в мозку, все одно, ніби штампувалися слова вирвані з контексту. "Нічого не чую", "німота", "смерть", "все втрачено", "НЕ МОЖУ". І завжди присутнє лиш Вона, Вона, Вона. Гортаючи сторінки, я ні разу не помітила своє ім'я. Ніби воно — отрута, що роз'їдала б ці сторінки.

Я читатиму цей щоденник кожного дня, уважно, строфа за строфою, повільно заповнюючи прогалину довжиною в п'ять років. Я повинна знати. Я ХОЧУ знати.

...

Захід сонця. Такий ярий, малиновий... Проживаючи в Італії, я дуже рідко бачила цю красу. Чи просто не помічала? Мабуть...Для мене завжди існувала лиш робота, конвеєр однакових днів, який закручував у своєму ритмі. А зараз стоячи по серед лісу, я вдихаю свіже прохолодне повітря,  дивлюся, як сонце по тихеньку сягає горизонту, плавно сповіщаючи про закінчення дня.

Невже я вільна?

Ноги не втримали, я впала на холодну землю, та мені було байдуже. Я сміялася, щасливо, заливисто, крізь сльози.

— Вільна...жива. Я жива! — наче не вірячи в сказане, шепотіла в порожнечу.