13

ОЛЕКСАНДРА

Перед тим як поїхати до Лєни й Дениса, в мене була ще одна справа.

— Вибачте, будь ласка, зупиніться біля цього квіткового магазинчика, — сказала водію

— Це кінцева точка?

— Ні, мені потрібно до міського кладовища, але ж ви самі розумієте, їхати туди без квітів, якось не по людські.

— Без проблем.

— Дякую вам.

Швиденько вийшовши з машини, попрямувала в крамничку.

Не думала, що вона ще буде тут. Зазвичай такі непримітні магазинчики  дуже швидко перекуповують. За п'ять років майже нічого не змінилося, тільки фасад перефарбували.

— Доброго дня. Чим можу допомогти? — привіталася привітливо дівчина.

Боже мій, все точнісінько як в той день. Я добре впізнала флористику, здається час її взагалі не зачепив. 

...

— Доброго... вибачте за те що так відверто вас розглядаю, проте п'ять років тому, я купувала у вас два букети. Дивовижно та з того часу, зовні ви геть не змінилися. Скільки вам років?

— Е..двадцять чотири.Чекайте..білі й чорні троянди! Ви купували білі й чорні троянди в той день?

— Саме так. У вас гарна пам'ять.

— Зазвичай, я не так добре запам'ятовую покупців. Але, тоді я тільки відкрилася, нервувала, як піде продаж, а ви прийшли й купили два найдорожчих букети. Я була на сьомому небі від щастя.

— То ви власниця... Тоді я дуже рада, що допомогла вам.

— Та все ж, чим мені вам допомогти? Потрібно вибрати букет на день народження чи комусь з близьких?

— Моє замовлення за п'ять років не змінилося.

— Два букети по тридцять п'ять троянд в кожному?

У відповідь я лиш кивнула головою.

— Якщо не секрет, для кого ці квіти? — спитала дівчина, збираючи букети.

— Для друзів..

— Цікавий вибір. Певно ваші друзі дуже люблять вас.

— Любили при житті. У всякому разі, я так думаю.

— Боже, вибачте, я не хотіла...

— Все нормально, ви ж не знали.

— Я просто навіть подумати не могла. Ви така молода..А вже двох людей втратили..

— Хм..На жаль, цих букетів має бути втроє більше.

— Дуже співчуваю вам.

Дівчина швидко закінчила свою роботу, а віддаючи букет, поставила неочікуване питання.

— Скажіть, час лікує?

— Тобі сказати правду? — Її очі сяяли надією яка розбилася вщент після моїх слів.

— Час просто допомагає звикнутися з болем. Він стає частиною тебе, котру згодом ти перестанеш так яро помічати. Залишається лиш відголос. Та питання в іншому, якою ти станеш за цей час? На що перетвориться твоє життя? Моя тобі порада, якщо у твоєму житті з'явиться хтось чи щось, що даруватиме тобі цілковите відчуття щастя, хапай його мертвою хваткою і не відпускай, в цьому ти й знайдеш свій спокій і порятунок.

— Вам це допомогло?

— Так. — А потім я сама все зруйнувала. 

— Дякую...

— Нема за що, до речі я так і не знаю твого імені..

— Ніка, моє ім'я Ніка.

— Що ж, дякую тобі за чудові букети. — Розплатившись за покупку, вже збиралася піти, як перед самим виходом мене настиг голос.

— Хей, ви також не представилися, а мені б дуже хотілося знати ваше ім'я!

— Мене звати Олександра...Лекса, і на ти, так буде краще.

— Рада була познайомитися, Лексо.

Не знаю чому вибрала саме цю форму імені. Це було якесь рефлекторне рішення. Раніше, почувши своє ім'я в такому форматі, моє тіло здригалося, ніби від розряду струму, а в середині душі знову ятрилися ще незагоєні рани. А зараз це ім'я викликало приємне відчуття теплоти. Тої теплоти, яку дарував мені колись Нік.

...

Кладовище. Місце сліз, болю, згублених душ і розбитих мрій, заточених в безбарвне сіре каміння. 

 Ось я проходжу повз могилу з двома надгробками на яких зображені чоловік з жінкою років семидесяти. Навкруги чистота і всюди ростуть волошки. Певно це подружжя, прожили разом щасливе життя, мали дітей і онуків, які навіть після їхньої смерті шанують стареньких, і приходять їх провідати. 

Праворуч від них похований молодий хлопець, схоже військовий. Його очі навіть на сірому мармурі виглядали такими променистими та живими. Впевнена, якби він жив, то приніс в цей світ багато щастя своїм рідним.

Ліворуч від пари, стояв надгробок малюка. Стоїть лиш одна дата. Чи його серце зупинилося в утробі, чи він народився, даруючи щастя батькам, а потім покинув цей світ? А що зараз з матір'ю? Змирилася вона зі смертю новонародженого, чи досі оплакує маля, приходячи на могилу?

Сотні людей поховані на цьому міському кладовищі: молоді, старі, діти й навіть ненароджені. Всі вони тут і в кожного своя історія. Та найгірше розуміти, що за кожним мерцем стоїть хтось живий. Хтось, хто втратив близьку людину і живе з цим болем все життя, приходячи сюди, і оплакуючи померлих. Я знаю який це біль. Він страшний..Він — вогонь, що випалює все хороше що є, залишаючи після себе в напівзотлілу пустку. І так страшно усвідомлювати, що людей які живуть з цим болем сотні, тисячі...

...

На цей раз, спочатку, я прийшла на могилу Кіра. Розпустивши букет, виклала його полотном на землю. 

Коли я була тут в останнє, то пообіцяла собі, що по моїй провині більше ніхто не помре. Пообіцяла, що більше не полізу в ніякі перепалки. І я намагаюся! Намагаюся триматися осторонь від цього всього, та ці проблеми самі знаходять мене. Ніби наврочили, чесне слово!

Я так і сиділа на могилі Кирила, втупивши погляд в надгробок. Мені так хотілося плакати, ридати, волати від відчаю і болю. Зі смертю Ніка я змирилася, важко мені це далося, проте, змирилася. А от зі смертю Кіра...

 Він мав жити! Знайти собі кохану дружину. Впевнена, це була б мила, добра дівчина, яка своєю ніжністю зігріла його душу. В них би народилась прекрасна донька, яку татко любив би всім серцем. Я відчувала, що все мало закінчитися інакше!! І ця несправедливість просто виїдає мене з середини. Це моя вина, мій біль, моя помилка. Від цього я нікуди не дінуся.