12

Не відпущу...Не зможу.- Його тихий голос звучав гучніше, ніж будь-який крик.

Його обійми ставали дедалі дужчими, удушливішими. Проте, мені хотілося, щоб вони були ще сильнішими, я хотіла в них розчинитися.

...

Вперше я спала в літаку. Такого до нині ніколи не було. Хоча, це і не дивно, після подій, що відбуваються останнім часом. Та й вчорашній щотижневий  концерт дав про себе знати. 

Це був один з найнапруженіших виступів за все моє життя. Коли ти виходиш на сцену і бачиш серед глядачів людей, яких би найменше хотілося бачити, мимоволі починає сіпатися око.

В такі моменти я згадую свого викладача по актерці, який казав "На сцені існуєте лише ви і ваш мистецький світ. Немає людей, що сидять в залі, немає турбуючих проблем. Ваша голова має бути чиста, а душа заглиблена в роботу". Скільки ж дурі він з нас вибивав..Хай Бог милує. Але результат вище всіх похвал. Бо зараз ніякий стрес не зможе вибити мене з колії, коли я на сцені.

Після закінчення концерту, я просто летіла в аеропорт, аби тільки позбавитись цього відчуття напруги. І якщо чесно, то не впевнена, заснула я в літаку, чи просто відключилася.

...

Мій рідний дім, моя земля, Україна...Не дарма кажуть, що вдома ти відчуваєш себе по іншому. І це дійсно так, я це відчула. Не дивлячись на те, що Італія манить своєю теплою сонячною погодою, шикарною архітектурою і розміреним темпом життя, там все одно не так!! Емоції, відчуття, спогади, люди- все інше, все не таке. Хай навіть історію мого життя не можна назвати ідеальною, але вона моя, я прожила її так як змогла і вона є невід'ємною частиною мене.

Ще будучи в Італії, я будувала Наполеонівські плани того, що я буду робити, коли приїду. А зараз..навіть не знаю.. Хочеться просто дихати, глибоко, на повні груди.

Доки таксі везло мене через все місто, відчуття дежавю так і розпирало мене з середини. Ще п'ять років тому, їдучи в тому клятому Ровері в аеропорт, я думала, що все, це кінець. Мені хотілося просто зробити перепрошивку свого мозку. Як в комп'ютері, раз і все - пусто, ніякого минулого. 

А зараз, опинившись на порозі свого дому, розумію, що ні за що б на світі не проміняла те, що було. Спогади накрили з головою, я мов би знову занурилась в ті події.

Подвір'я, на якому Кір з мене ліпив "воїна"..."Ти маєш чинити супротив! В будь - якому стані. Болить не болить, можеш, не можеш, доки жива - маєш боротися. Не на життя, а на смерть, зрозуміла?!"

 Кухня, де готувала і проводила час з близькими, на якій Рус освідчився мені в коханні. 

"-Ти змусила мене ожити. Війна..вона, здавалося, забрала у мене останні крихти якихось живих почуттів. Я сам себе боявся, бо не відчував абсолютно нічого, крім пустоти і злості. Довгий час для мене це була агонія. А ти однією своєю присутністю її утихомирюєш. Біля тебе я живу, а не існую."

Гостьова, де ми проводили збори. Диван на якому постійно спав Кір, і як би я його не вмовляла піти спати в кімнату, на нормальне ліжко, він не слухав і ютився на цьому манюсінькому для нього диванчику. Це, до речі, була до жаху смішна і зворушлива картина.

 "Краще б його в кімнату на ліжко перемістити...Поклала йому руку на плече.

-Кирил...Кир...-Раптом, чоловік схапив мене за руку і різко потягнув на себе. Мить, і я прижата до дивана.-Ееее, відпустиш?

-Саша? - Він вирачив очі.- Не підкрадайся так до мене, а то я ненароком і прибити можу.

-Я візьму до уваги. "

Картинки спогадів крадькома один за одним миготіли в голові посилаючи теплі хвилі по всьому тілу.

 А ось і місце, де все закінчилось, навіть не розпочавшись.

Моя кімната... 

Тут так само нічогісінько не змінилося. І все б нічого, та декілька деталей кидаються в очі, мов яскраві плями на білому полотні. Теплий ворсистий плед, устелений на ліжку, ніби досі тримав спогади тієї ночі. А товстий чорний щоденник, що сиротливо лежев на краю столу так і просився, щоб в нього заглянули. Невже це саме тей...

Підійшовши до столу, повільно відкрила записник. Мої здогадки підтвердилисьє. На першій сторінці був малюнок, саме тей малюнок, який я намалювала в той момент, коли зрозуміла, що кохаю Руслана. І все б нічого, та на наступних сторінках значилися дати і записи. Весь щоденник був заповнений ними майже до кінця. І цей почерк...не має ніяких сумнівів. Це почерк Руса, я впізнаю його з тисячі..

"28 КВІТНЯ"

"Сьогодні, я повернувся з чергового завдання. Максимально гидка справа була. Терпіти не можу безглузді вчинки і тим паче не виправдану смерть. 

Звичайно, командир каже, що все "на благо" і це дуже "важлива" справа державного рівня. Проте, я не такий сліпий, як його Кошенятка. Він щось намагається утнути і прикривається дрібницями. Але мене лякає не стільки це, скільки моя реакція. Мені стає абсолютно всеодно на все. Люди гинуть-всеодно, вони вмирають завжди. Командир порушує правила-все одно. Просто бездонна порожнеча. Ким я став? На що перетворився?

Цікаво, а що б сказала вона, побачивши мене ТАКОГО..."

Далі я не читала, просто не могла. Це були ЙОГО записи спогадів і подій. Здавалося б, п'ять років порізну, величезна прірва часу. По суті, ось моя можливість заповнити ці пробіли, дізнатися як він жив, що відчував. Однак, мені страшно. Страшно читати це і розуміти, що я стала причиною всього того жахіття, яке відбувалося в його житті протягом цих п'яти років. Найстрашнішим болем для мене завжди був біль моїх близьких. Я перетерплю, переживу, витримаю. Але їх біль для мене особлива форма каторги, бо я почуваюся абсолютно безсильною. А це просто вбиває.

Я завжди докопуюсь до правди, якою б вона не була. Звичайно, ця правда не додавала спокою. Зачасту, навіть навпаки. Та чи хочу я правди зараз? Чи хочу знати, що відбулося після НАС?