Напуття Лісовика

Я відчуваю кожну клітину лісу, я єдиний із ним. Вітер - моє дихання, струмки та канавки - мої вени та артерії. Ліс – моє тіло, його суть. Все живе, метушиться, пульсує в єдиному ритмі. Це відбувається скрізь і зараз - мурахи будують собі королівство, замок під землею. Муха мчить у своїх справах і твердо знає куди й навіщо. Я просто знаю - їй немає потреби замислюватись і сумніватися, як це властиво людям. Я відчуваю кожну муху, кожну комашку. Птах сидить на гілці, тисячі птахів тут і кожен, здавалося б, зайнятий своєю справою – хто співає, хто несе гілку у гніздо, хто годує пташеня. Я знаю їх усіх, я частина їхня, а вони частка мене. Кожне звірятко, чи то спляче в норі, чи те, що біжить у пошуках їжі, те, що гине в лапах хижака - і це теж я, я тут скрізь і в усьому. Я - зростання кожної травинки, життя кожної гілочки та листочка, я сила, що жене соки всередині стовбурів могутніх дерев та молодої порослі. Я - такт серця, що б'ється в кожній істоти, що живе тут, я їх дихання, їх відчуття.

Я знаю все, що мені належить, не шукаю сенсу ні в чому, не замислююся, а просто дію. Так має бути й ніхто ніколи не скаже, чому саме так. Я дуже стародавній, але не сприймаю себе кимось чи чимось, із чим можна пов'язати вік, я не маю такого поняття та уявлення. Я бачу тут все одночасно, кожною травинкою, кожним кущиком, деревцем, очима комах, тварин, птахів. Бачу політ комара над болотом, очима цього комара. Бачу те, як того ж комара бачить жаба, сидячи у воді під берегом і те, як їй заважає гілка над її головою, на якій сидить кулик і бачить цю ж жабу, яка дивиться на комара, що летить. Бачу очима зайця, що біжить крізь густу траву, огинаючи пеньок і різко завмирає, дивлячись на сім'ю, що проходить кабанню, крізь зарості. Так до нескінченності. Я бачу всіма та всіх. Я так само чую, чую все - кожен шурхіт, кожен звук - шелест листя, течія вод - від річки до найдрібнішого струмка, чую як вода озера б'ється об берег, чую дзижчання міріад комах, помахи крил птахів, спів кожної з них, щебет, писк, сопіння кожного звіра, тупіт лап і копит, звуки небезпеки. Я відчуваю, як відчуває кожна клітина цього лісу, кожен організм - голод, небезпека, ситість, тваринні потреби, відчуваю все, що відчуває тут кожне живе і неживе створення. Я – свідомість лісу, ліс – моя свідомість. Я не втручаюсь в життя лісу – я його частина, я його підтримую, єдиний у ритмі з усім.

Себе я не порівнюю ні з ким і ні з чим, лише живу, роблю те, що маю робити - живу в єдності з цим лісом.

Я не маю постійної форми чи оболонки, але можу бути всім, адже я знаю суть усього, що є тут. Форми я приймаю залежно від обставин та ситуацій, вони формують мене, лише доповнюючи картину у відповідність.

Так - удень я гойдаюся серед вершин найвищих дерев на вітрі. Сонце зігріває мене, як і все навколо, радує, дарує силу, бадьорість та енергію всім живим істотам, і я радію сонцю. Густі хащі - мої затишні місця - вони схожі на мою душу, де панує спокій, самотність ... і все-таки морок.

Ніч - мій улюблений час. Все затихає, стихає пульс цього світу, на зміну метушливим денним мешканцям та процесам приходять мешканці ночі – це зовсім інший ритм, це спокій, який я так люблю.

Я не знаю понять добра та зла. Все, що в ритмі природи сприймається як належне, такий порядок. Все, що порушує цей ритм – виправляється, виключається, знищується. Єдиний закон для мене - ритм життя лісу, а Вищий закон - Абсолютна Любов - це суть Усього, Все дотримується цього закону, наповнено цим, а я частина Усього, адже я єдиний з цим лісом... Все закільцьовано.

Я відчуваю, коли в мене проникає те, що може порушувати загальний лад, що може руйнувати, нашкодити. Я стежу за цим уважно і готовий діяти.

Ось так, наприклад, нерідко буває, що мене притягує, коли приходять люди, а від них іде небезпека. Я бачу їхнє нутро, я бачу їх так, як вони не розуміють, бачу те, що від них виходить - їхня суть. Найчастіше вони змінюються, приходячи до моїх володінь. Вони мимоволі наповнюються моїм спокоєм, моєю розміреністю, моїми звуками та запахами. І тоді, якщо вони приносять із собою смуток, образу, сум'яття, розчарування, біль, розпач або навіть злість і ненависть, то вони змінюють це на спокій, а іноді й на радість, навіть на щастя. Від таких я не чекаю на небезпеку. Інші ж приходять або з порожнечою всередині, або з підлістю, хитрістю, бажанням вигоди. Ох і смердить же від таких! Але я стежу, я завжди даю їм час і сам сподіваюся, що вони змінять своє тло. Людина тим і відрізняється від усього, що я знаю - вона може змінюватися за своєю волею, але на моєму віці, а я давно живу, я мало бачив людей, які могли впоратися самі з собою. Ними править усе й усі навколо, їхні бажання, які й не їх часто, править указ інших людей, якими правлять ще інші, але всіма ними правлять різні паразити, а вони люди, не бачать цього. А така сила в них! Знали б – ніхто б не міг на них впливати. Так і знають, чули, а все з порожніми головами ходять, чужі забаганки виконують, та годують ще всяких паразитів, від дрібних до великих.З цими паразитами я дружбу не надто вожу. У нас із ними так – співпраця іноді, ділові відносини. А в основному люди такого, буває, наносять, що виганяти доводиться довго цю гидоту.

Прийде такий пустоголовий, та не один і давай шкодити - ламає, трощить, кривдить мешканців, шум наводить, бруд словесний завдає. Думи чорні у таких.

Я їм винен, що на недобре спокусилися і піддалися? Як вони – так і до них, все справедливо тут. Усього всюди одна кількість, ваги врівноважити треба. Таким і добре “дарувати” всяку гидоту, що інші принесли, паразитів тих самих. Ще й ліс почистять, а їхні капості я переживу – поросте, заросте, народиться. Тут все мудро влаштовано. А ось як зовсім занудьгую, то візьму і вийду до кого. Старим, щоб поговорити, вивести з лісу, коли заблукав. Можу наказ дати, можу пригрозити, якщо бачу, що зібрався недобре робити. Інших, хто страхом хворіє і від того сморід має, до таких люблю виходити дивом всяким, а образ їх страхів і беру. Чого ж не лякати, - я такими емоціями з великою радістю харчуюся.