Глава 9

Місяць сховався за хмари, йшли в цілковитій темряві, підсвічували телефонами, а ще Павло мав кишеньковий ліхтарик. Нарешті вийшли на галявину, за якою знаходився будинок Петра Газуги. З-за хмар вийшов місяць і висвітлив узлісся, невеликий паркан та дерев'яний будинок мольфара.

– Все, прийшли, – сказала я.

– Це і є наш дім? – запитала Марія Марківна.

Я не відповіла, тому що думки були зайняті іншим. Я раптом подумала, а що як дід Петро буде проти гостей? З чого я раптом уявила, що старий мольфар погодиться прийняти цих людей? Пізно про це думати. Зараз і дізнаємось.

Підійшли до будинку, з віконця просочувалося слабке світло. Добре, отже, не сплять.

Я перша підійшла до дверей і постукала. Ніхто не відповів. Я відчинила двері та увійшла. За мною слідом пройшла Марія Марківна.

У мерехтливому світлі гасової лампи я побачила високу чорну постать, що стояла в протилежному кутку кімнати. У мене підкосилися ноги, все похололо всередині. Я впізнала цей силует.

– Доброї ночі, дівчинко моя. Я радий, що ти знову ходиш.

Я зупинилася, як укопана, Марія Марківна обійшла мене й пройшла в кімнату.

– Усім добрий вечір! А що, просто, але етнічно! Трохи прибрати, і можна жити. Тут пічка є? – повернувшись до Ярослава, спитала жінка.

У цей час у кімнату ввійшли й інші. Я стояла та не знала, що робити. Побачити тут Ярослава я не очікувала.

– Ти не рада мене бачити, моя дівчинко? – спитав він.

Він заклав руки за спину й вийшов із тіні.

– Не дивіться йому у вічі, – тихо промовила я.

Ярослав зупинився посеред кімнати. Виглядало це моторошно, висока, сутула постать у капелюсі, недобра посмішка й сині очі.

– А що? Колоритно виглядайте! Хто ви, юначе? – звернулася до нього Марія Марківна, – ви тут мешкаєте?

Ярослав перевів погляд на жінку.

– Я тут ненадовго, прийшов відвідати дочку.

– Як чудово, а де ваша дочка? – надихнулася Марія Марківна.

Подивившись на мене, Павло зрозумів, що щось тут не так.

– Мамо! – покликав жінку Павло.

– Ну що, мамо? Вічно ти мене смикаєш! Це, до речі, мій син Павлик, – Марія Марківна показала на Павла рукою, – то де ваша донька, ви кажете?

– Моя дочка за вашою спиною, – сказав чаклун, – Катю, запрошуй гостей у будинок і познайом нас, будь ласка.

Марія Марківна обернулася.

– Не зрозуміла. Катя – ваша дочка? Як несподівано! – сплеснула руками жінка, – Катю, ти вирішила влаштувати нам сюрприз? Я не знала, що твій батько живий! Ми ж тебе прихистили, як сироту!

– Мамо, перестань! – крикнув Павло.

Як він міг підвищити на маму голос? Бунтар! Мама від несподіванки замовкла й насупилася.

Я подивилася на дівчат, вони теж зрозуміли, що не все гаразд.

– Не дивіться йому у вічі, – ще раз тихо повторила я.

Я відсунула Марію Марківну вбік і підійшла до Ярослава.

– Де дід Петро та Тарас?

Він продовжував усміхатися. Від його посмішки мурашки пройшли по всьому тілу.

– Вони в коморі, з ними все гаразд.

– Відпусти їх.

– Ти знаєш, що мені потрібно. Поверни, і я відпущу, – Ярослав кивнув на моїх друзів, – і їх також відпущу.

– Третій варіант, виявляється, можливий.

Ярослав, здавалось, замислився.

– Третій варіант?

– Третій спосіб, що можна зробити з твоїми знаннями. І тепер ці знання мої. Я тепер володію всім, що ти знав і вмів. Невже ти цього не передбачив?

У Ярослава зійшла усмішка з лиця.

– Що ти маєш на увазі?

– Ні, не передбачив, – тепер усміхнулася я, – ти тільки зміг простежити мій маршрут сюди, до діда, а потім загубив слід. Чи не правда?

Я відчула якусь «холодну тишу» у своїй голові. І раптом здалося, що у мене в мозку відключився ще один блок. Несподівано я почула думки Ярослава! Гострі, виважені, швидкі. Він, практично, не озвучував їх, намагався приймати рішення, ґрунтуючись на підсвідомості та почуттях. Але й цього мені було достатньо, щоб зрозуміти, що Ярослав у сум'ятті. Не все сталося так, як він планував.

Я була вражена новою здібністю. «Ну, що, Єво, виявляється, це не так вже й складно!»

– Твої тупі вартові чекали на мене у Єви, але це було не передбачення, а просто перестраховка: а раптом я надумаю повернути свою прикрасу? Уяви, а ти навіть не знаєш, що я це зробила! Я повернула її, мольфа знову в мене!

Я торкнулася ланцюжка на шиї. Ярослав насупився.

– Ти прийшов тільки за мною. Ти не очікував побачити їх тут, – я кивнула назад, вказавши на друзів, – твоя спроможність передбачення зі мною вже не працює!

– Так, ти засмутила мене, моя дівчинко.