Глава 8

Їхали довго. Тарас, як завжди, щось розповідав. Я зручно розмістилася на задньому сидінні й слухала, як завжди, наполовину. Мене всю дорогу не відпускала настирлива тривога. Я не могла визначити її джерело. І тут мене осяяло! А якщо Ярослав спеціально спровокував нашу втечу? Вочевидь, він не міг нас так спокійно відпустити, адже він мав передбачити наші дії. А може дорогою, десь у дикому місці чи в занедбаному селі, він влаштував нам засідку? Адже провести обряд у лісі, далеко від сторонніх очей, зручніше та безпечніше, ніж у лікарні, де повно людей. Треба перевірити. Я вляглася зручніше, прикинулася, що сплю й вийшла з тіла.

Тільки я пролетіла вперед кілька кілометрів, як на узліссі, де дорога робила різкий поворот, побачила чорний позашляховик Ярослава. Ось і сам чаклун, поруч із ним Гнат, і ще одна людина, яку я раніше не бачила. Підлітати я не стала, розвернулась і швидко повернулася до свого тіла.

– Гальмуй, Тарасе, нас попереду чекають погані люди.

– Звідки ти знаєш?

– Повір мені. Вони влаштували засідку по дорозі, за три кілометра.

Тарас загальмував.

– Що тепер робитимемо?

– Далеко ще їхати?

– Їхати, орієнтовно, годину.

– Тоді виходимо. Далі своїм ходом.

– Ну, гаразд, тоді пішли.

Тарас припаркував машину на узбіччі та дістав із багажника рюкзак. Він припускав, що йому доведеться нести мене на спині. І я йому вдячна за це. Я, в принципі, вдячна за все, що він для мене робить. Без нього було б усе печально. Цікаво, чи погодився би Павло нести мене на спині десятки кілометрів через ліс? Сумніваюсь. Та, що там, не сумніваюся, а впевнена на сто відсотків! А Тарас, з яким ми знайомі лише кілька днів, готовий нести мене на руках на край світу і носити все життя! «Ти це, не перебільшуй, гаразд?» – заявила в голові Катя-скептик. "Що, помріяти не можна?" – образилася Катя-хочу-заміж.

Тарас відчинив задні двері й допоміг мені сісти та звісити ноги. Потім повісив рюкзак на груди та запропонував залізти на спину. Але я мала інші плани.

– Тарасе, як би це дурнувато не звучало, давай ти забирайся мені на спину.

У нього від подиву відвисла щелепа.

– Не зрозумів? Навіщо?

– Бачиш, Тарасе. Я тут подумала, що досить тебе носити мене на руках. Ні, мені дуже приємно, що ти це робиш. Ти такий сильний, розумний... – почала я.

«Ще додай "вродливий, сексуальний, найсміливіший, креативніший, найкращий чоловік у світі!» – продовжила політ думки Катя-хочу-заміж, але її швидко обсмикнула Катя-вже-була-заміжня-дякую.

– Спасибі, власне, але… – зніяковів Тарас, – чи ти ще не закінчила?

– Ні, у мене все.

– Зрозуміло, це ти пожартувала, мов, забирайся на мене, моя черга, таке інше, – Тарас щиро розсміявся.

– Так, пожартувала, але не зовсім. Давай спробуємо?

– Може не треба? У тебе ноги в гіпсі, тобі на них стояти не можна!

Я налаштувалася, згадала потрібні відчуття й через кілька секунд відчула, як дупка потихеньку відривається від сидіння. Я подалася вперед і випросталась.

Тарас відступив назад й ошелешено дивився, як мої загіпсовані ноги левітують за кілька сантиметрів від землі.

– Ти... – він почав заїкатися, – ти що, літаєш?!

– Я сама шокована, уяви! Круто, скажи!?

Я розпростерла руки, потім піднялася на кілька метрів від землі та й зависла над машиною. Покружляла, покрасувалася й повільно опустилася біля Тараса.

– Я знав, що ти особлива, – промовив він.

– Залазь і тримайся міцніше.

Тарас залишив рюкзак у машині, зачинив її, та повільно підійшов до мене.

– Сміливіше!

– І багато в тебе… ее-е… було польотів? – невпевнено спитав Тарас.

– Це перший! Отже, я хвилююся не менше за тебе.

Він зволікав лише секунду. Підійшов й обійняв ззаду за плечі. Я обережно піднялася у повітря. Точніше, ми піднялися в повітря.

Це було неймовірно! Хмари розсіялися, осіннє багряне сонце занурювалося за гори. Перед нами відкривався фантастичний краєвид на Карпати. Це не те, що літати безтілесним духом. Тут ти відчуваєш повітря, його вологість, вчуваєш, як вітер розвиває волосся, змушує жмуритися. Ти не така швидка та спритна, як дух, однак ти сповна відчуваєш те, що спочуває птах – свободу та єдність із природою.

Ми летіли над вершинами дерев, майже торкаючись їх ногами. Ми слухали шум вітру в кронах, насолоджувалися фарбами заходу сонця та грою тіней у просвітах між деревами. Пролітаючи над озером, я бачила наше віддзеркалення. Хмари були над нами та під нами. Я вирішила спуститися до води, пролетіла над самою гладдю та перед деревами різко злетіла вгору.

– Йохууууу! – від переповнених почуттів щосили загорлав Тарас.

Від несподіванки я мало не скинула його. Птах, що летів назустріч, змінив свою траєкторію, побачивши нас на своєму шляху.

– Дивись, це корольок! – прокричав Тарас.