Глава 7

Як же я скучила за своїм тілом! Неначе повернулася додому після довгого від'їзду. А як я скучила за своїми думками! Щоб не говорили всякі психологи, але поспілкуватися із самою собою – це дорогого варте. Я їхала й насолоджувалась відчуттями від тіла, від внутрішнього діалогу в голові й просто від того, що залишилася живою.

Куди мені їхати? Що мені робити далі? Жовтий конверт, на жаль, повернути не вдалося. Натомість я повернула тіло. А ще я багато чого згадала. Стоп! Я різко вдарила по гальмах. Я ж згадала, де Ярослав сховав градовий ніж! Ну як згадала. Дороги туди я не знаю, але якщо колись опинюся в тій місцевості, я знайду місце, де Ярослав закопав згорток. І що мені тепер робити з цими знаннями? Поки нічого. Спочатку мені треба поїхати якнайдалі від Ярослава. А потім продовжити пошуки Петра Газуги. А ще мені потрібен нормальний одяг...

Я виїхала на асфальтну дорогу, їхала довго й згодом побачила вказівник напрямку «Національний природний парк «Синевир». Недовго думаючи, я повернула за вказівником. Через деякий час в'їхала до села Синевир. Зупинилася біля церкви. Побачила хлопця, який йшов вулицею, гукнула його.

– Добрий день, – привіталася, опустивши скло.

– Добрий день, – відповів хлопець і посміхнувся.

Чим це я його розвеселила?

– Чи можете ви мені допомогти? – запитала я.

Він ще більше розплився в посмішці. Невисокого зросту, дрібку повненький, з рудою борідкою і з лисіючою маківкою. І з добродушним обличчям. В принципі, здавався милим хлопцем. Одягнений був у туристичний одяг синього кольору, за плечима висів легкий рюкзак.

Він помітив мій здивований погляд і зніяковів.

– Вибачте, просто мене розвеселив ваш зовнішній вигляд.

– А що з ним не так?

Я покрутила дзеркало заднього виду й подивилася на своє відображення. Ось, дідько! Лоб та щоки були розписані візерунками та символами. Чому ж я раніше не подивилася на себе у дзеркало? Спишу це на стрес. Я активно почала терти обличчя. Це ще більше розвеселило хлопця.

— Таке враження, що ви тільки зараз помітили, що у вас розмальоване обличчя, — крізь сміх мовив хлопець, — до речі, мене звуть Тарас.

– Катя, – відповіла я, не відриваючись від роботи.

Він похопився й поліз у рюкзак. Дістав вологі серветки та простягнув мені у вікно. Я взяла одну, і справа пішла краще. Добре, що ці збоченці не намалювали зеленкою, а... до речі, справді, чим вони мене розмалювали?

— То чим вам ще допомогти? – спитав Тарас.

Я закінчила з витиранням, витягла з пасм пучок соломи та поправила зачіску.

— Мені потрібен одяг. Тут є якийсь магазин?

— Який одяг вам потрібен? — запитав хлопець і ненароком заглянув у салон.

Після чого знову почав сміятися. Мене вже це стало дратувати.

— Вибачте, я не навмисно, — борючись зі сміхом, заявив хлопець.

Я його розумію. Як він мене бачив? Чудакувата особа із соломою у волоссі, з розмальованим фломастером обличчям і в сорочці, яка своїм фасоном нагадувала більше полотняний лантух. І як вишенька – дисонанс – на крутому чорному джипі.

– Який вам потрібен одяг? – повторив Тарас, утихомиривши свій сміх.

– Верхній… і нижній, – подумавши, відповіла я.

– Вам краще проїхати до сусіднього селища Межигір'я, там є магазини.

– Дорогу покажете?

Тарас задумався, почухав потилицю та подивився на годинник.

– Чому б і ні, поїхали!

Він обійшов автомобіль та сів на переднє крісло поруч зі мною.

– Вам і взуття не завадило б, – сказав він, подивившись на мої босі ноги.

Тарас виявився балакуном. Всю дорогу розповідав про красу та загадковість Карпатських гір, про унікальність озера Синевир, про міфічних мешканців лісу, також не забув розповісти про себе та про те, як він тут опинився.

Він розповів, що працює туристичним гідом в Національнім природнім парку «Синевир», водить екскурсійні групи гірськими лісовими стежками. Причому любов до Карпат у нього з'явилася порівняно недавно та несподівано. Якось із друзями вони поїхали на кілька днів відпочити в гори. На той час він ніколи не був у Карпатах. Неймовірна краса гір, лісів, озер і полонин так сподобалася Тарасові, що він вирішив покинути роботу програміста, поїхав із Києва й почав працювати гідом у заповіднику. Він навіть не припускав, що лісові стежки, гірські струмки, лісові звірі та птахи так швидко заповнять його серце.

– Уявляєте, Катю, я ніби повернувся додому! Виявляється, що я все це знаю! Знаю назви рослин, розрізняю їх корисні та отруйні властивості, знаю звички тварин, де вони ходять, що їдять. Іноді мені здається, що я розумію їхню мову! Ніколи не був спортивною людиною, але зараз можу пройти лісовими дорогами, не втомлюючись, десятки кілометрів! Ви запитаєте, чому я все це вам розповідаю?

А, що? Він у мене щось спитав? Під його бубоніння я потроху почала кивати носом. Так, Катю, збадьорся! Бракувало ще заснути за кермом. Що він запитав? Незручно перепитувати. Краще просто чемно кивати. Я подивилася на Тараса, посміхнулась і багатозначно кивнула.