Глава 6

У мене виник план. Якщо без жовтого конверта мені не вдається знайти діда Петра, то мені треба цей конверт повернути. Виникає питання, як це зробити? Повернутись у своє тіло я поки що не можу. Використовувати іншу людину, приєднавшись до неї, я теж не можу. Чому? Тому, що зустріч з Ярославом може бути небезпечною для цієї людини. Але я можу використати своє нове вміння! Я же навчилася вселяти людям усякі дурниці (тут має бути смайлик!) Тільки для того, щоб комусь щось навіяти, мені однаково потрібне тіло. Я ж не можу навіяти щось людині, будучи у вигляді білої хмаринки? Зачекайте, а чому ні? Я ж не пробувала. Варто, власне, спробувати! На кому будемо тренуватися?

Крім образу Марії Марківни мені нічого на думку не спадало. Але я це вигнала. Опісля подумала про Павла. Але його теж прогнала. Над подругами також не хочеться знущатися. Хто може бути жертвою? Кого я терпіти не можу? Хто з моїх знайомих найбільше діставав мене за життя? Психотерапевт Наталія Анатоліївна може підійти на цю роль. Але, теж ні. Колишній чоловік? Можливо, але не хочу. Стоп. А чому я вибираю жертву серед своїх знайомих? Хіба мало у світі поганих людей? Я почала згадувати. Політики, артисти, телеведучі... Дідько, знову прийшов образ Марії Марківни. Але я вирішила «піти в народ». Просто поблукати вулицями Києва. А чому б і ні? У такому оголеному вигляді я ще містом не гуляла (тут теж має бути смайлик).

Опустилася на майдан Незалежності й пішла Хрещатиком у бік Бессарабського ринку. Ну, як пішла, уявляла, що йду. Я певною мірою відчула себе причетною до міського нормального життя, нібито я маю тіло. Ішла, дивилася на всі боки, слухала розмови, вдивлялася в обличчя. Раптом якийсь хлопець на велосипеді проїхав саме крізь мене. Я зупинилася від несподіванки. Ніяк до цього не звикну.

Біля дорогого бутика якась жінка похилого віку просила милостиню. Повз проходив чоловік у шикарному дорогому пальті. Ідеальна стрижка, бездоганно виконана чорна борода, дорогі сонцезахисні окуляри. На одному з пальців правої руки красувався великий золотий перстень, на лівій руці блищав золотий браслет. Він пройшов, навіть не глянув на стареньку. Недовго думаючи, я примостилася за ним. Уявила, як він уповільнює крок, розвертається та підходить до жінки. Але чоловік навіть не думав зупинятись. Як не намагалася, у мене нічого не виходило. Раптом я помітила над головою чоловіка ледь помітне блакитне сяйво, чим і скористалася. Мабуть, чоловік про щось замислився, а я тут як тут.

Що бачили люди зі сторони? Модно одягнений бородатий хлопець раптом різко зупинився. Потім озирнувся на всі боки, поворухнув руками, посмикав ногами, помацав себе за бороду, посміхнувся. Потім розвернувся й підійшов до бездомної жінки. Дістав із внутрішньої кишені портмоне, але не з першого разу. Збоку могло показатися, що він забув, де його гаманець, і тому пройшовся по всіх кишенях. Потім витяг одну купюру. Після подумав і дістав кілька. Потім глянув на жінку, узяв із гаманця всі гроші, що були, та передав їй. Жінка від подиву не могла навіть подякувати, тільки на очі навернулися сльози.

Я відійшла на пару кроків, тримаючи портмоне в руках. Мою увагу привернула візитка, що лежала в окремій кишеньці поряд із банківськими картками. Звичайний, дешевий паперовий прямокутник, який не відповідав портмоне та його змісту. У гаманці з крокодилової шкіри, прошитому золотими нитками, я думаю, візитні картки повинні бути зроблені, як мінімум, з чистого срібла. А тут клаптик пошарпаного папірця. Але мою увагу привернув не стан візитки, а те, що було там написано. Я прочитала: "медіум, мольфарка Ганна", номер телефону.

Я нещодавно зрозуміла одну річ, останнім часом все, що зі мною трапляється, це не просто так. Що там Ольга казала за долю? Тому цю візитну картку я сприйняла серйозно. Значить, недаремно вона мені попалася. Я полізла в іншу кишеню, дістала телефон та набрала номер із візитки.

– Так, слухаю, – голос жінки виявився низьким та красивим.

– Це Ганна? – голос чоловіка також виявився низьким й оксамитовим.

– Так, слухаю, кажіть.

– Добрий день. Мені треба з вами зустрітись.

– Ваш голос мені здається знайомим. Представтесь, будь ласка.

Дідько, як же його звати? Я почала ритися по кишенях. Але ні посвідчення, ні паспорта я не знайшла.

– Згадала, здається, Артур? Правильно? – запитала жінка в трубці.

– Так, це Артур! – видихнула я.

– Це той красень, у якого зелений кабріолет і вілла в Італії?

Ось як? Де він, мій зелений кабріолет? Хочу покататись!

– Я зараз без нього, але все одно можу під'їхати.

– Добре. Чекайте трохи, я подивлюся свої записи. Так, давайте наступного тижня, скажімо, в четвер, о десятій ранку, вас влаштує?

– Не влаштує. На той час мене вже тут не буде.

– Їдете кудись?

– Відлітаю.

– Вибачте, на жаль, у мене весь час розписано до наступного тижня.

– Петро Газуга, Ярослав Швець, – випалила я, – чи кажуть вам щось ці імена?

На іншому кінці телефону повисла довга пауза. Я вже думала, що зв'язок обірвався.

– Алло, ви тут?

– А звідки ви знаєте ці імена?

– Тоді, може, зустрінемося та поговоримо?