Глава 5

Я літала над прекрасними карпатськими лісами й намагалася придумати спосіб знайти старого мольфара. Я старалася подумки вийти з ним на зв'язок, кликала його, уявляла, як він виглядає, вигадувала образ і намагалася визначити, де він може бути. Але все безуспішно. Я літала по селах і містах, дивилася у вікна, залітала у двори, я шукала чоловіка, навіть не уявляючи, як він виглядає. Все даремно.

Потрібно когось запитати. Але кого? І як? Я дух! Люди мене не чують. СТОП! А якщо я приєднаюся до когось? Отже, кого я знаю, хто у нас «слабкий»? Лєнка? Питущий лікар? Ні, вони не підходять. О, я згадала! Красивий поліцейський! Я відтворила його образ і спробувала знайти. Вдалося! Я відчула його, і тепер знаю, де його шукати. І через мить я була поруч.

Мій поліцейський був не на роботі, а у себе вдома, можливо, у нього був вихідний. А можливо, що відсторонили від роботи на час розслідування – ми же пам'ятаємо, як він викрав із машини швидкої допомоги дівчину-психопатку та відвіз у невідомому напрямку.

Я з задоволенням і без краплі збентеження спостерігала, як він сприймає ранковий душ і співає щось під ніс. Блакитне свічення над його головою, то з'являлося, то зникало. Це говорило про те, що поліцейський ще не в достатній кондиції, щоб мене «прийняти на борт». Я спробувала кілька разів, але мені не вдалося.

Він вийшов із душу, хоч би прикрився рушником, і в такому вигляді пішов на кухню заварювати каву. Судячи з усього, жив він сам. Поки заварював каву, взяв у руки телефон та ввімкнув якусь гру. За кілька хвилин він став моїм. "Ласкаво просимо на борт!" (тут має бути смайлик).

Я поворухнула руками, ногами, все добре працює, тіло мене слухається. Чудово! Я підійшла до дзеркала й зависла на пару хвилин... Поки мене не відволікла кава, що втекла. Так, Катю, досить витріщатися, нумо, йди одягни його й давай працювати!

За документами, мого поліцейського звали Ігорем. Йому 25 років і він сержант патрульної поліції. Ну, що ж, Ігорю, допоможи тітці Каті знайти діда.

Я взяла в руки телефон і почала шерстити інтернет. Забивала в пошук: «Петро Газуга», «старий мольфар», «Рада білих мольфарів», «Верховина – батьківщина мольфарів», «де шукати карпатських мольфарів», «як позбудеться сивого волосся», «скільки отримують поліцейські», «як воно, бути дружиною поліцейського»...

Загалом, нічого я не знайшла. Інтернет не знає, хто такий Петро Газуга та де його шукати. Однак, тепер я знаю, що проти сивого волосся добре допомагає міцний сон, а дружиною поліцейського бути невигідно.

Я вийшла з дому та поїхала до Даші на роботу. До школи я зайшла без проблем, показавши охоронцеві посвідчення поліцейського. Піднялася в учительську, нікого не знайшла, пройшла до Даші. Прочинила двері, зазирнула, Даша вела урок. Відчинила двері ширше й поманила її рукою. Вона попросила дітей позайматися самостійно та вийшла в коридор.

– Так, здравствуйте, чим можу бути корисною?

– Добрий день, Даше, пароль – «мовчазний гном», я від Каті. Чи пам'ятаєте, я її до вашого дому якось приніс?

– Так, я пам'ятаю, начебто, її друг. З нею щось трапилося? – схвильовано запитала Даша.

– В принципі, так, їй потрібна ваша допомога. Напевно, більше доречна допомога від Насті.

– Насті? Чим вона може допомогти?

– Вона ж учитель історії.

– Ну, так, і що? Як це може допомогти Каті? І, до речі, де вона?

– Давайте покличемо Настю, і я вам двом все розповім.

Ми сиділи в порожній учительській та розмовляли.

– Отже, я дещо вам розповім. Ви тільки не перебивайте та слухайте.

– Щось погане трапилося з Катею? – стурбовано запитала Настя.

– І так, і ні. Слухайте. У Сича дві коханки, одна з них у районному відділу освіти, про другу нічого не відомо, крім того, що має груди п'ятого розміру. У нього щодня на тиждень окрема сорочка, один раз Катя розлила йому сік на сорочку, йому довелося їхати додому переодягатися, цим він порушив тижневий порядок сорочок. Наш трудовик – зануда, ніяк не звільниться, цього року писав заяву на звільнення чотири рази.

– П'ять, – поправила Даша, – вже п'ять, учора написав.

– Катя, щоб насолити мамі нареченого, подарувала йому на день народження червону краватку з ромашками, а минулого року червоні шкарпетки, які він десь загубив. Даша любить морозиво з карамельним кремом, але боїться погладшати. Настя ночами пробирається до холодильника й під'їдає сосиски. А вранці наїжджає на чоловіка, що це він їх зжер. Фуу-ух, що ще вам розповісти, що знаєте тільки ви та Катя?

Даша та Настя дивилися на мене, відкривши рота.

– І коли вона встигла вам все це розповісти? – здивовано запитала Даша.

– Та як вона посміла розповісти про сосиски? – обурилася Настя.

– Вона мені нічого не розповідала, річ у тому, дівчата, що я і є Катя.

Ви би бачили їхні обличчя. Вони глянули одна на одну, потім знову на мене. Я розуміла, що вони мені не вірять. І тоді я їм все розповіла, і чому потрапила до психлікарні, і про мольфарів, і про батька, і про діда, і про те, що зараз Катине тіло викрав її батько, мольфар Ярослав Швець, який хоче позбавити її пам'яті чи, навіть, життя. Розповіла про те, що Катя, тобто я, навчилася виходити зі свого тіла й підселятися до інших людей. Наразі я в тілі цього поліцейського. Нагадала Даші за лікаря-алкоголіка, розповіла, що його тілом я також керувала.