Глава 3

Вечір, зсутеніло. Мені виділили невелику кімнатку, з вузьким, але зручним ліжком. Я лежала на м'якій перині та дивилася в стелю. У приміщенні було темно, тільки світло місяця ледве проникало крізь кватирку. Мені здавалося, що бачу якийсь рух у кутках кімнати. А може, це тільки уява. Але мене це напружувало, я не могла заснути. Думала.

Я думала, чому я так швидко погодилася допомогти Єві? Що я отримую натомість? Якісь здібності? Чи потрібні вони мені? Читати думки, виходити із тіла, спілкуватися з духами? Яка маячня. Навіщо воно мені? Я хочу спокійного життя. Такого, як було у мене до... я замислилася. До весілля? До університету? А може до дитбудинку? Ні, до дня народження Павла. Якби я не випила того шампанського! Але ж ти чудово розумієш, Катю, якщо не тоді, то пізніше, все одно б це сталося. Ну, чому це мало статися?! Хто це сказав? Не пила б алкоголь і жила собі далі, навчала дітей малювати, у вихідні ходила би на побачення з Павлом і слухала плітки подруг. Чи влаштовувало тебе таке життя? Цілком! І танк був би живий. Ні, Катю, не обманюй себе. Ти збудувала своє життя, немов будинок із соломи. Повіє вітер, і він завалиться. Що, власне, і сталося. Де зараз Павло, коли він потрібен? Де подруги? Ну, гаразд, подруг не чіпай, вони, типу, допомагають... воювати з колишнім чоловіком. Що ще сумного придумати, щоб пожаліти себе? Танк... На очі навернулися сльози. Тільки-но не кажи, Катю, що це всього лише машина. Та скільки можна із собою бовтати!? Не набридло? Ти ще повчи мене, дурепо, з ким мені розмовляти!.. Ні, Єва мала рацію, варто дати ладу своїм мізкам. Спи вже! Завтра буде день, побачимо...

Вранці мене розбудив півнячий покрик. Пару секунд я не могла зрозуміти, де знаходжусь. Почувалася відпочилою й повною сил. Вночі ще сумнівалася, чи потрібен мені цей обряд, але ранкове сонечко розігнало важкі думки.

До кімнати зайшла огрядна жінка з закоченими рукавами. Як виявилось, її також звати Катерина. Вона працює тут, господарює.

– Доброго ранку! Ідіть, умивайтеся та снідати.

Я не встигла привітатись і подякувати, бо вона швидко розвернулась і вийшла з кімнати.

На сніданок давали перловку та котлети. Я взагалі не їм каші. Але тут з'їла всю тарілку і, мабуть, попросила би добавки, якби не Єва. Вона кивнула Катерині, і та мені повторила порцію. Вважатиму, що вона зробила це з гостинності, а не прочитала мої думки.

Як я уявляла собі цей ритуал? Та ніяк. Чомусь це мене не хвилювало. Тому, коли мене покликали в лазню й попросили роздягнутися догола, я трохи розгубилася. Хіба так виглядає обряд?

Усередині дерев'яної лазні було темно. Лише крізь маленькі вікна проходило ранкове несміле світло. На підлозі стояла велика дерев'яна бочка, наповнена водою. У воді плавали різні трави, гілочки, квіточки. Пахло лавандою. Я невпевнено поторкала воду. Тепла і якась масляниста. Добре, що нагріли.

Я роздяглася й залізла в діжку. Тільки я це зробила, як у помешкання увійшла Катерина, яка штовхала перед собою інвалідний візок з Євою.

Навколо бочки запалили свічки, мені на голову надягли пахучий вінок із засушених трав.

– Що це у тебе на шиї? – спитала Єва.

Я помацала свою прикрасу. Кулон з орнаментом у вигляді сонця, виготовлений з якогось каменю. Він завжди був зі мною, наскільки я себе пам'ятаю. Він кілька разів губився, його крали, одного разу я навіть викинула його, але він якимось чарівним чином завжди повертався до мене.

– Можеш не відповідати. Це мольфа, заговорений амулет, який дістався тобі від батька. Поки що зніми його теж.

Мольфарка почала співати. Спочатку тихо-тихо, потім голосніше.

– На, випий, – сказала вона й піднесла до моїх губ дерев'яну чашу з темною рідиною, де плавали стебла та квіти рослин.

Смак настоянки був гірко-солодкий, але не бридкий.

Єва співала, а я заплющила очі й розслабилася. Звучала, назвемо її так, дивовижна пісня, зміст якої я не розуміла, а більшу половину слів взагалі не знала.

По тілу пішло приємне тепло, захотілося спати. Я не стримувала себе й почала провалюватися в маріння. Але щось мені не давало заснути.

Зазвичай у мене в голові постійно відбувається діалог, в якому спілкуються всі, кому не ліньки: зла Катя з Катею доброю, скривджена Катя з Катею утішницею, Катя-вчитель і, власне, Катя-нещасний-школяр... І ще сотня різних Кать говорять про те, про це, і так продовжується нескінченно. І раптом я відчула, що думки скінчилися. Все, нема думок! Ні однієї. Либонь перекрили кран. Проте, як це немає думок? Навіть мислі про те, що думки скінчилися, також немає! Тут би панікувати. Але, ні, я почуваюся чудово. Давно я себе так не відчувала. Ні, я НІКОЛИ себе так не відчувала! Якщо немає думок, то бракує слів, якими можна описати мій стан... Я все бачила, чула, відчувала... Але я не аналізувала свої відчуття, я просто БУЛА. Дивовижний стан. Я вчувала тепло води, я чула нудний жіночий спів, бачила сонечко у віконці...

Я вирішила підвестися. Я це зробила, але якось дуже легко. Не напружуючись. Раптом із подивом виявила, що піднялася над своїм тілом і бачу верхівку та худі плечі, що стирчать із води. Потім подивилася на всі боки. Єва продовжувала співати, а я її чула.

Ось що, значить, вихід із тіла. Я була впевнена, що наразі це зі мною й відбувається. Я якимось дивним способом покинула тіло й дивлюся на світ з-під стелі. Але якщо я тут, угорі, то хто ж тоді внизу лежить у воді з заплющеними очима? Невже я насправді не та, що внизу, а та, хто спостерігає? Для мене відповідь уже стала очевидною. Зрозуміти це, перебуваючи в тілі, я чомусь не могла. З-за вічно сверблячих думок я не могла почути, розглядіти справдішню себе. Але щойно внутрішній діалог було припинено, я усвідомила, хто я є...