Глава 2

Покинувши територію лікарняного містечка, я рушила пішки. Потрібно визначити, де я знаходжусь. Попереду з'явилася тролейбусна зупинка. Я підійшла ближче та прочитала назву вулиці: «Машинобудівна». Кілька людей на зупинці не звертали на мене уваги. Ні, а що? Звичайна картина. Захекана перелякана жінка у величезному медичному халаті, босоніж (тапки загубила, коли бігла), нічого незвичайного. Гаразд. Що далі робити? Грошей на громадський транспорт немає. Пішки без взуття далеко не підеш. По-перше – початок жовтня, все ж таки осінь, по-друге, здирати об асфальт ступні немає бажання. Та й вигляд у мене зухвалий. Чи далеко я так дійду? До першого поліцейського?

Я дістала телефон. Кому дзвонити? В поліцію? Ага, зараз. Я думаю, що з психіатричної лікарні туди вже зателефонували. Павлові? Я вже дзвонила, дякую, ні. Який номер я ще знаю. І тут я згадала номер телефону вчительської школи, де я працюю (чи працювала). Подивилася в телефоні котра година – якраз закінчився перший урок. В учительській має хтось бути, можливо вдасться поговорити з Настею чи Дашею.

– Алло, слухаю!

Почувся строгий і невдоволений голос, в якому я впізнала Дар'ю Сергіївну.

– Даше, привіт! – зраділа я, – не клади трубку та слухай уважно!

– Зачекайте, хто це?

– Це Катя, вухатий гном!

Повисла пауза. Невже Даша теж мене не впізнає?

– Катя!?

– Так, це я, – я видихнула з полегшенням, вона мене пам'ятає, – будь ласка, не називай моє ім'я і не став запитань.

– Добре, слухаю.

– Бери таксі й приїжджай негайно по мене,– я продиктувала адресу, – я на тебе чекатиму!

– У тебе все нормально?

– Ні! Тому й забери мене звідси! Тільки, будь ласка, швидко!

– Але ж я на роботі… Звідки ти телефонуєш?

– Та яка різниця! Відпросись, різко захворій, придумай щось! Нумо, я чекаю!

– Добре, зараз буду.

– Ще одне… Доберись до центра, і тільки там злови таксі.

– Що це за конспірологія така?

– Зроби як прошу, будь ласка!

– Добре, чекай.

Даша поклала слухавку.

Я повернулася вздовж вулиці трохи назад. За парканом розташовувались якісь старі промислові будівлі. Я знайшла залізні ворота й пролізла між прутів. Забралася в якийсь кут, сіла на купу щебню й потихеньку почала приходити до тями. Є час осмислити те, що сталося. По-перше, я, до речі, втекла! Маю чим пишатися – перший раз у житті втекла з психлікарні. Кому розповім – не повірять. Які у мене плани? Дістатись додому, зняти ці ганчірки та прийняти душ. Потім попити чаю, зібрати деякі речі, сісти в танк і поїхати. Куди я поїду? Я вголос вимовила адресу, що запам'ятала на все життя.

Мені згадався лікар Сергій Петрович. Як тремтить його голос, коли лезо величезного ножа торкається горла. Як дрижать руки, коли він намагається відкрити замок. Чи змогла б я його вбити? Заради чого? Свободи? Вбити людину заради свободи? Напевно ні, не змогла би. Навіть у тому неадекватному стані, в якому була, я усвідомлювала, що роблю. А якщо не заради свободи? А задля чого? Заради свого життя? Якби мені загрожувала смертельна небезпека, чи змогла б я себе захистити? Чи змогла б убити? Життя іншого за своє життя! Так, стоп. Від таких думок почали тремтіти руки. Треба заспокоїтись. Як там радять розумні коучери? «Три, два, один, мовчи!» – наказала я своїм думкам. Але, халепа, за секунду моя уява почала малювати жахіття, що я перерізаю горло бідному лікареві. Різко струснула головою й підвелася. Досить! У цей час за огорожею промайнула поліцейська машина. «Чи не по мене»? Заспокойся, істеричко, ти ж його не вбила! Чому так довго їде Даша? Я промовила адресу ще раз. А після ще раз… потім ще раз…

Ці сорок хвилин, мабуть, були найдовшими у моєму житті. Раптом задзвонив телефон, я підняла слухавку.

– Ти де? – випалила я.

– А ви де, Катерино? - запитав незнайомий чоловічий голос, – ви на когось чекаєте?

Я здивувалася. Взагалі-то я чекала на дзвінок від Даші.

– Хто це?

– Моє ім'я Костянтин Козін, я слідчий...

Я йому не дала договорити й грубо перервала.

– Послухай-но мене, слідчий Костянтине. Чи знаєш ти, що зараз Місяць перебуває в системі Водолія, а ретроградний Меркурій своїм впливом відкрив сьомий вимір Волопаса, який вогняним мечем збирається розсікти Землю навпіл? Я маю терміново рятувати Землю! Для цього я маю відкрити портал у шостий вимір та обійти Волопаса, зайти до нього в зад і встромити свою могутню ее-е… спицю прямесенько йому в дупу! І ти, слідчий Костянтине, не стій на моєму шляху! Я рятівниця Землі, за мною спостерігають мільярди очей, ім'я мені – Легіон! З Ханукою! Алілуя! – палко прокричала я в трубку й вимкнула телефон.

Шизофренічка я, зрештою, чи хтось? Нехай вважають, що в мене остаточно з'їхав дах. А тепер ось думай, Катю… а як Даша змогла би тобі зателефонувати, якщо вона не знає твого номера? Ти їй телефонувала на міський телефон, де номер не визначається! Дурепо. Ой, все, облиш. У мене ж дах, не забувай…Ось і поговорили.

Я почула, як зупинилася машина неподалік того місця, де я ховалася.