Глава 1

Так і для тебе все зміниться, так і тебе

вже не відпустить ця пересторога, цей острах

чорного птаха, що зранку кружляє між гострих,

теплих дерев, б’ючись об проміння сліпе.

Сергій Жадан

Субота. Прокинулась. Подумала, яке це блаженство – нікуди не йти. Спи собі до полудня. Потім можна вилізти, не поспішаючи випити кави, після погуляти парком із фотоапаратом, подихати вересневим теплим повітрям. На те він і вихідний. А можна просто побути вдома й нарешті дочитати ту нудну книгу, що дав Павло зі словами, мов, читай, тобі варто. Не певна, однак читаю. Як говорить Павло: «езотерика – це те, що має допомогти». І тепер незрозуміла езотерична книга лежить і допомагає на ліжковому столику. А можна домалювати картину, яку почала ще рік тому. Фарби лягали в невигадливий пейзаж, хотіла писати щось світле й добре, але виходив морок і зневіра. Тож і покинула.

Моє ім'я Катрін. Та кого я обманюю? Власне, тільки себе. Катрін? Для Даші та Насті – я просто Катя, для Павла – я Катруся, а для учнів – Катерина Володимирівна. Мені двадцять років, і я успішний модний фотограф, зі своєю студією та портфелем замовлень від журналів мод. Блискуче, правда? Гаразд, мені двадцять п’ять, я відома художниця, чиї картини виставляються в галереях та продаються на аукціонах сучасного мистецтва. Мріяти ніколи не шкідливо, Катрусенько. Я посміхнулася та потягнулася. Насправді мені тридцять три, і я вчитель образотворчого мистецтва в школі. Що теж непогано, з одного боку. Як я думала  – улюблена справа плюс покликання вчити дітей, поготів, що своїх немає – що ще потрібно для щастя?

Я в черговий раз потягнулась, і погляд зачепився за настінний календар. Сьогоднішню дату було обведено червоним маркером. Довелося дотягнутися до окулярів, начепити на ніс, аж тоді я побачила, що 18 вересня був днем, за який я мала щось пам'ятати. Але хоч лусни, не пам'ятала. Проблеми з пам'яттю, як і низку інших проблем зі здоров'ям, лікарі пояснювали хронічним стресом і всім іншим, що з ним пов'язано. Тому записник, обведені дати та будильники в телефоні стали звичною справою, без цих речей я б геть загубилася.

Довелося вилізти з-під ковдри та підійти до календаря. Отже, що я забула? Примружилася й мимоволі ойкнула. Як я могла? Сьогодні ж День народження Павла! Дідько! Та що ж я таке говорю? Мені б радіти, мабуть. Але стало сумно, прощавай фотографування дерев, недочитана книга та недописана картина. Знову маю причину відкласти справи на невизначений термін. Або ж, навпаки, вкотре маю привід? Ти вже визначайся, Катерино.

То що ж робити? Я згадала, що сьогодні Павло збирає гостей на дачі. Будуть друзі, його мама та його дочка. При думці про останніх, я скривилася, і дуже захотілося залишитися вдома й почитати книгу. І читати її цілісінький день, доки не скінчиться День народження. А якщо раптом книга скінчиться раніше, то почати читати наново. Але я обіцяла бути, отож, треба збиратися.

Одинадцята година ранку. Дача знаходилась під Києвом, їхати близько години із пробками. На гостей він чекає на третю дня. Тож у мене є час. Що я маю встигнути? Перше – зібратися, одягнутися, нафарбуватись. Спортивний костюм? Звісно! Власне, за обстановкою – це раз, спортивний стиль дуже не любить його мама – це два. Чудово. Друге – по дорозі підібрати подруг Дашу та Настю, які також були запрошені. Записано. Третє – заїхати в магазин і вибрати щось на подарунок. До речі, треба згадати, що ще його мама терпіти не може, крім червоних шкарпеток.

Дівчат я підібрала біля метро. Вони сіли на заднє сидіння й почали щебетати. Це їхнє улюблене заняття – пліткувати. Колись я думала, ось навіщо я їм потрібна? Я не їхній формат, я не люблю обговорювати інших, мені не цікаві коханки директора й взагалі – я мовчазний гном. Це вони мене так називають. І через зріст також. Потім я прийшла до висновку – їм потрібні вуха! Отже, я – мовчазний і вухатий гном. Усміхнувшись своїм думкам, я подивилася в дзеркало заднього виду. Вони навіть схожі між собою. Обидві високі статні брюнетки. Обидві одружені, мають дітей. Спільні інтереси, робота, кулінарія, спортзал, дитячі хвороби... що там ще у заміжніх... загалом, задоволені життям жінки. І я з ними. Вухатий мовчазний гном.

– Катю, а ти чула, що Зіновій Федорович написав заяву на звільнення? Дістав його Сич! Шкода.

– Кого? – перепитала я, не встигнувши переключитися зі своїх думок.

– Ну, не Сича ж!

Зіновій Федорович – це наш трудовик. Він традиційно за рік чотири рази пише заяву. У нього такий звичай. Так собі новина. А Сич Андрій Андрійович – це директор школи, в якій працюю я, Даша та Настя. Дар'я Сергіївна – учитель географії, а Анастасія Сергіївна – учитель історії. І я з ними – вухатий мовчазний гном – учитель малювання.

Під'їхали до супермаркету. Опівдні на парковці вільних місць навіть занадто, тому зупинилася біля самого входу.

– Чекайте, я бігцем – сказала я, вилазячи з машини.

– Допомога потрібна?

– Дякую, впораюся сама.

– Ти дивись, не проколись як минулого разу, із шкарпетками! – крикнула навздогін Настя.

Ага, зараз. Вони й досі вважають, що червоні шкарпетки на подарунок Павлу я випадково купила. Та я цими шкарпетками ще півроку діставала його маму, просячи Павла їх одягти, коли він запрошував у гості. І коли, в черговий раз, Павло запропонував «попити чаю» у них удома, разом із мамою та Люсенькою, на моє муркотіння з приводу «моїх улюблених шкарпеток, що я подарувала» він зніяковів і сказав, що вони… загубилися! Як? Як можна загубити шкарпетки? Удома! Коли ти одягав їх від сили разів п'ять (стільки разів я була в гостях) і тільки вдома! Маю сумнів, що вони взагалі були прані. Але раптом загубилися. Як? Павло не знає. І навіть мама цього не знає. Дивовижна загадкова історія. Ну, гаразд. Шкарпетки в минулому. Настав час краваток.