Розділ 44

Кирило

Тепло від працюючої пічки повільно заповнює салон позашляховика, розганяючи прохолоду, яку ми принесли з собою з вулиці. За вікном згущаються сутінки, розмиваючи силуети дерев вздовж дороги.

Емма відкидається на спинку сидіння. Вона виглядає втомленою, але в її погляді більше немає тієї напруги, з якою вона сідала в машину вранці. Вона злегка прижмурюється, спостерігаючи за вечірніми пейзажами, а вже за кілька хвилин її повіки важчають, і вона повільно заплющує очі.

Я стишую музику в машині практично до нуля й злегка скидаю швидкість, щоб хід авто був плавнішим.

Вона спить зовсім трохи — може, хвилин п'ятнадцять. Коли голова злегка зсувається в бік, Емма здригається, розплющує очі й кілька секунд розгублено оглядається, намагаючись зрозуміти, де перебуває. Потім солодко потягується, потирає щоку й трохи бентежно усміхається.

— Я що, заснула? 

— Зовсім трохи.

Емма заправляє вибите пасмо волосся за вухо й повертає голову до вікна. Кілька секунд панує тиша — але вона вже не гнітюча, а дивовижно затишна.

— Я не очікувала, що мені настільки сподобається, — раптом говорить вона.

— Сафарі? — перепитую я, кинувши на неї швидкий погляд.

— Не тільки, — вона робить паузу, ніби зважуючи, чи варто це казати, а потім тихо додає: — Увесь день.

Я бачу, що ці слова даються їй нелегко, але факт залишається фактом: вона це визнала. Вирішую не тиснути й не перетворювати її відвертість на привід для обговорення, тож лише ледь помітно киваю.

— А Емілія любить тварин? — знову озивається Емма, і в її голосі чується щирий, теплий інтерес.

— Вона від них у захваті, — усмішка сама собою з'являється на моєму обличчі при згадці про доньку. — Думаю, якби я привіз її сюди, вона б спробувала обійняти кожного віслюка й альпаку.

— Однозначно, — тихо каже Емма. — Вона схожа на тебе?

— Зовні, мабуть, більше на матір. А характером... — мимовільно всміхаюся. — Сподіваюся, що ні.

— Чому?

— Бо тоді мені буде дуже важко з нею.

— Вона сперечається?

— Постійно. У неї на все є власна думка.

— Значить, точно твоя, — з легким приглушеним смішком підсумовує Емма.

Я дивлюся на неї й розумію, наскільки мені подобається ця її сторона — справжня, відкрита, м'яка.

— А ти в дитинстві теж була такою шаленою? — переводжу на неї погляд.

— Якою?

— Ну, бігала за всіма тваринами, яких бачила довкола?

Емма ледве помітно усміхається, спогади явно торкаються чогось дуже теплого всередині неї.

— Я була неймовірно допитливою. Постійно щось вигадувала, кудись лізла. У бабусі в селі могла пів дня провести з тваринами, — зітхає вона, дивиться на свої руки. — В неї були кролики, кури, коза... Я могла годинами сидіти біля них, годувати травичкою, щось їм розповідати. Батьки тоді постійно працювали, тож улітку я майже весь час проводила там.

Я слухаю її й не перебиваю. Мені важливо чути її, поки вона повільно пускає мене у свій закритий світ.

— Мені там дуже подобалося, — тихіше додає вона. — Там було спокійно. І ніхто нікуди не поспішав.

За цими простими словами явно ховається більше, ніж вона говорить вголос. Але я не хочу ламати той рівень довіри, до якого вона тільки-но дійшла сама.

— Сумувала за батьками?

Вона трохи скривлює губи, розмірковуючи:

— Напевно. Тоді мені здавалося, що я не люблю, коли мене контролюють.

— А зараз?

— Зараз я розумію, що мені хотілося, щоб вони були поруч.

— Ти на них схожа?

— Мабуть, більше, ніж мені б хотілося, — зітхає вона, а потім струшує з себе смуток і обертається до мене. — Так, а тепер моя черга. А ти яким був у дитинстві?

— О, я був досить проблемним хлопцем, — хмикаю я. — Гіперактивний, надто конкурентний. Взагалі не терпів програвати: від дворового футболу до шкільних олімпіад. Мені постійно треба було щось доводити батькові, доводити самому собі, що я найсильніший і найшвидший.

— І ніхто не міг тебе зупинити?

— Мати, — м'яко кажу я, і тембр мого голосу мимоволі теплішає. — Вона була єдиною людиною, яка могла приструнити мене одним лише поглядом чи спокійним словом. Вона завжди вміла знайти потрібні слова, щоб повернути мене на землю, коли мене надто заносило. Для неї ніколи не мали значення мої кубки чи грамоти. Їй було важливо просто те, якою людиною я росту.

Емма уважно слухає, не зводячи з мене очей. У її погляді з'являється щось нове — дивна уважність. У цей момент мені справді хочеться, щоб вона бачила в мені не впевненого чоловіка з роботи чи нахабного залицяльника, а того, хто цінує родину й має міцне коріння.

— А ти завжди був таким?

— Яким?

— Контролював усе навколо. Поїздку, маршрут, час... мене.