Розділ 43

Кирило

Я ледве стримую посмішку, коли бачу, як Емма втретє за останні десять хвилин кидає погляд на навігатор. Вона досі не знає, куди ми їдемо. І, судячи з виразу її обличчя, ця невідомість дратує її дедалі дужче. Мене це щиро тішить.

Вона сидить, склавши руки на грудях, і вдає, ніби уважно вивчає пейзажі за вікном. Але я бачу, як напружені її плечі, як часто вона торкається пасма волосся і як нервово працює її гострий, аналітичний розум.

І це до божевілля захоплює.

Емма вважає, що повністю контролює ситуацію. Але мені подобається бачити її саме такою: не в строгому діловому костюмі, не з планшетом у руках і без тієї зосередженої складки між бровами, яка з'являється, коли вона занурена в роботу. Сьогодні вона в об'ємному спортивному костюмі, з недбало зібраним волоссям і майже без макіяжу.

Саме тому вона виглядає ще красивішою. Такою, якою її майже ніхто не бачить. Я відразу здогадався, чому вона обрала саме такий одяг, але те, що наші костюми виявилися майже в один тон — неймовірно смішно. Ми маємо вигляд справжньої пари. І цей факт її явно дратує.

Дорога поступово стає порожньою. За вікном уже немає міських висоток, машин меншає, а довкола простягаються поля, лісосмуги та охайні приватні будинки. Емма мовчить. Після нашої відвертої розмови про той секс вона взагалі стала підозріло тихою. Я не шкодую, що сказав їй правду. Можливо, трохи натиснув, але я вже втомився вдавати, ніби між нами нічого не сталося і нічого не відбувається просто зараз.

Я ж бачу, як вона на мене дивиться. Помічаю кожну її спробу відступити, щойно між нами стає занадто тепло й добре. Вона може скільки завгодно повторювати, що та ніч була лише «одноразовою пригодою».

Я їй не вірю.

Усі її шпильки, удавана байдужість і ця спроба перетворити все на жарт — лише захисний бар'єр. Щойно я підбираюся занадто близько, Емма одразу вмикає свій захисний механізм. З нею взагалі неможливо прорахувати наступний хід: хвилину тому вона дивилася на мене з холодною суворістю, а вже за мить — видає щось абсолютно геніальне.

Наприклад, коли вона побачила на мапі кінцеву точку біля межі Чорнобильської зони й висунула теорію про лопату та радіоактивні дерева, я заледве втримав кермо, щоб не розреготатися. Вогонь, а не жінка. З нею просто неможливо нудьгувати.

За кілька хвилин повертаю на потрібну дорогу. Емма знову кидає погляд на навігатор. Потім на мене. Потім знову на екран.

— Ми вже точно не їдемо в Чорнобиль? — підозріло запитує вона.

— Розчарована?

— Я б хотіла знати, куди ти мене везеш.

— Ще трохи.

— Ти жахлива людина, Кириле.

— А вчора, здається, був просто нахабним.

— Сьогодні ти підвищив кваліфікацію.

Незабаром попереду з'являється масивний вказівник. Спостерігаю, як Емма читає його, як її брови спочатку трохи піднімаються від подиву, а потім сходяться на переніссі. Ми повертаємо й в'їжджаємо на величезну територію сафарі-парку «Медвино».

— Медвино? — вона повертає до мене голову, і в її очах на секунду з'являється щирий, майже дитячий захват, який вона тут же намагається приховати за звичною маскою байдужості. — Я ніколи тут не була.

— Виходить, мені вдалося тебе здивувати?

— Ой, полегше, а то ще корона впаде, — одразу ж кусається у відповідь.

— У нас екскурсія на сафарі о тринадцятій, — дивлюся на годинник, вимикаючи двигун. — Час ще є, можемо спочатку піти на еко-ферму.

— Ти вже тут був?

— Ні. Але дізнався про це місце, бо хотів якось привезти сюди Емі.

— Думаю, їй тут дуже сподобалося б, — м'якшає її голос при згадці про доньку.

— Наступного разу поїдемо всі разом, утрьох.

Від моїх слів її очі округлюються. Вона на мить завмирає, а потім різко обертається й швидким кроком прямує в бік еко-ферми, уникаючи мого погляду.

От же ж боягузка. Злякалася власної реакції.

Ми крокуємо до дерев'яних павільйонів. На свіжому, злегка прохолодному повітрі щоки Емми миттєво вкриваються легким рум'янцем, а світлі пасма, що вибилися з пучка, грають на сонці. Вона має вигляд неймовірно затишної й водночас неприступної дівчини.

На фермі час минає непомітно. Поряд з тваринами Емма миттєво скидає свою броню. Купую стаканчики з ласощами, і ми заходимо до вольєра з альпаками. Те, як вона вправно й захоплено їх годує, треба було знімати на відео: пухнасті альпаки оточують її з усіх боків, злегка штовхають м'якими носами, а вона щиро сміється, бігаючи між ними.

Посмішка просто не сходить з її обличчя. Я стою біля огорожі й не можу відірвати від неї погляду. У цей момент вона розслаблена, легка, ніжна й беззахисна. Тварини вмить розтоплюють той лід, який вона так старанно будувала між нами цілий ранок.

Емма щиро віддається цій радості й по черзі обходить кожен вольєр. Вона вправно частує всіх: кіз, овець, поні, маленьке зворушливе лосеня, кроликів і навіть кумедних чорних свинок на коротких лапках. Її дзвінкий, безтурботний сміх лунає на всю ферму, мимовільно привертаючи увагу перехожих.