Розділ 42

Емма

Ранок починається з відчуття, що я добровільно крокую у пастку.

Будильник ще навіть не встигає подзвонити, а я вже стою перед розчиненою шафою. Кирило сказав одягнутися тепло, але це абсолютно не означає, що я збираюся вбиратися заради нього. Жодних суконь, обтягуючих джинсів чи підкресленого декольте. Жодного натяку на те, що я думала над своїм образом.

Вибір падає на найпростіший, об'ємний оверсайз спортивний костюм молочного кольору та зручні кросівки. Звичайний повсякденний одяг, який всім своїм виглядом демонструю: це не побачення. Волосся збираю у недбалий пучок, на обличчя — мінімум косметики. 

Крапка. Я готовна.

Він сказав, що заїде близько десятої.

О 9:58 телефон коротко вібрує від вхідного сповіщення:

Кирило: «Я внизу»

Кидаю погляд на екран і свідомо відкладаю його на стіл. Хвилин двадцять — саме стільки я планую змусити його чекати. Нехай зачекає, трохи зникне з його лиця ця самовпевнена пиха. Демонстративно варю собі другу чашку кави, повільно роблю ковтки й кожні п'ять хвилин визираю в телефон, очікуючи підганяння, роздратованих повідомлень чи бодай запитання, коли я буду. Але екраном панує тиша. Ніякого тиску і це бісить. 

Ну давай, Кириле.

Мені навіть трохи образливо. Я чекаю, що він почне мене підганяти, а він, схоже, вирішив довести мені, що може бути терплячим.

Нарешті через двадцять дві хвилини я повільно виходжу з під'їзду. Кирило виходить з авто, прямуючи мені назустріч. 

От облом.

Він одягнений у такий самий світлий спортивний костюм, який ідеально сидить на його широких плечах. Ми тепер маємо вигляд клятої парочки з картинки в Pinterest, які спеціально підбирали луки для спільного виходу. Хто ж, в біса знав?!

— Доброго ранку, — м'яко всміхається Кирило, плавно відчиняючи переді мною пасажирські двері й подаючи руку, щоб допомогти сісти.

— Ранку, — бурчу, ігноруючи його долоню й швидко пірнаючи в салон.

— Щось не так?

— Ні.

— Точно?

— Абсолютно.

Кирило зачиняє двері, обходить машину й займає місце за кермом.

— Можеш зняти куртку, — спокійно каже він, плавно рушаючи з місця. — Я заздалегідь увімкнув обігрів, щоб тобі було тепло.

Ця його нестерпна турбота починає діяти на нерви. Це зовсім не те, до чого я готувалася. Я налаштовувалася на протистояння та холодну дистанцію, а він створює довкола мене максимально комфортні умови. Не хочу, щоб було приємно. Я хочу, щоб він був нахабним, нестерпним і трохи дратував мене. Так простіше.

— Добре, — знімаю куртку з абсолютно кам'яним виразом обличчя, намагаючись жодним мускулом не викрити, як мені насправді приємно опинитися в теплі та турботі.

Хоча всередині тихо бурчу на себе за те, що від його звичайного «щоб тобі було тепло» в грудях стає тепло не гірше, ніж від обігрівача. Кидаю крадькома погляд на великий дисплей навігатора. Маршрут уже прокладено, і час у дорозі — майже дві години. Дві години в закритому просторі наодинці з чоловіком, від якого у мене систематично відключається здоровий глузд. Прекрасно. 

— Куди ми їдемо? 

— Я ж казав — сюрприз, — не повертаючи голови, відповідає він, але кутики його губ сіпаються в усмішці.

— Далеко. Міг би й ближче щось вибрати.

— Наступного разу так і зроблю, — він швидко повертається й грайливо підморгує мені.

Після цього в салоні запановує тиша. Машина м'яко ковзає асфальтом, а моє бажання дізнатися кінцеву точку переростає в справжню тортуру. Дика, дитяча цікавість розпирає зсередини. Лише одна кнопка на екрані — «Огляд маршруту» — розділяє мене від спокою й розуміння. Але я стискаю пальці в кулаки й змушую себе дивитися у вікно. Ні, я не покажу йому свою зацікавленість. Не дочекається.

Коли за черговим роздоріжжям ми повертаємо праворуч, у бік Вишгорода, мої думки починають плутатися. Ми що, на Київське море їдемо? Та ні, туди точно не їхати дві години, це значно ближче. Ще п'ятнадцять хвилин — і Вишгород залишається позаду. Машина рухається далі прямо, а за вікном миготять охайні селища з красивими, затишними приватними будинками. В цій частині Київщини я майже не працювала як архітекторка — тут панує стара забудова, та й самі маєтки говорять самі за себе: закрита, приватна територія для тих, хто любить тишу.

Але тиша всередині авто починає тиснути на мізки. 

— Може, хоч музику включиш? — з роздратуванням кидаю я, повертаючись до нього. — Чи ти вирішив катувати мене тишею?

— Можемо поговорити, — спокійно парирує Кирило, міцно тримаючи кермо. — Я б із задоволенням дізнався про тебе більше.

— Обійдешся.

— Чому ти така колюча, Еммо?

— Бо ти порушив наші домовленості! 

— Невже я тобі настільки неприємний?

— Я не люблю, коли люди не дотримуються свого слова.

— А я дотримуюся, — його голос стає нижчим, у ньому з'являються важкі, оксамитові нотки. — Я ж казав, що просто так не здамся. Ти мені подобаєшся, і я хочу, щоб ти зрозуміла: я налаштований серйозно. І не потрібно робити вигляд, ніби той секс між нами нічого не значив.