Розділ 40

Емма

До школи повертаюся вже ближче до вечора, трохи запізнююсь на офіційний початок. Залишаю машину на парковці й кілька хвилин сиджу за кермом, дивлячись на своє відображення в дзеркалі заднього огляду. Бордова сукня сидить ідеально, волосся акуратно вкладене, сережки ловлять м'які спалахи від вуличних ліхтарів, а на зап'ясті тонко поблискує браслет. Поправляю макіяж, глибоко зітхаю, беру маленьку сумочку й виходжу з авто.

Усередині простір зовсім не схожий на той, що я бачила вдень. Якщо кілька годин тому тут панували дитячий сміх, різнобарвні кульки й аніматори, то зараз будівля змінилася до невпізнання.

М'яке приглушене освітлення, живі квіти на столах, мерехтіння свічок, білосніжні скатертини, кришталеві келихи та тиха жива музика в глибині залу. Навколо чоловіки в дорогих строгих костюмах, жінки у вечірніх сукнях, меценати, бізнесмени, представники великих компаній.

Це люди, які звикли почуватися тут своїми. Я ж відчуваю себе маленькою рибкою, яку випадково закинули в дуже дорогий акваріум. Декого з присутніх я впізнаю: когось бачила на професійних заходах, когось — у новинах, ще кілька облич знайомі завдяки спільним клієнтам. Але переважна більшість відвідувачів мені абсолютно чужі.

Поправляю волосся й оглядаю зал, шукаючи бодай когось знайомого. Майже одразу погляд чіпляється за Матвія. Він стоїть біля одного зі столиків із келихом у руці й щось жваво обговорює з чоловіком років п'ятдесяти. Побачивши мене, Матвій одразу усміхається й привітально піднімає руку.

— Нарешті! — каже він, коли я підходжу. — Я вже почав хвилюватися, що ти не прийдеш.

— Я тут почуваюся трохи не у своїй тарілці.

Матвій оглядає мене з голови до ніг і схвально киває:

— Ну, якщо це тебе заспокоїть, виглядаєш ти шикарно. Я б і сам підкотив.

— Рада знати, що я в твоєму смаку.

— Та не хвилюйся ти так! Я перші п'ятнадцять хвилин теж шукав, де тут вихід.

— І що, не знайшов?

— Знайшов безкоштовне шампанське, — простягає мені келих. Беру, хоча пити насправді зовсім не хочеться.

— Оце вже вагомий аргумент затриматися.

— Отож бо.

— Як тобі школа після денного візиту? — цікавиться Матвій.

— Я в захваті. Тепер ще більше прагну зробити для них справді функціональний простір. Діти просто неймовірні.

— Я знав, що ти закохаєшся в цей проєкт.

За кілька хвилин на сцену виходить ведучий, і гомін у залі поступово стихає.

— Пані та панове, дякуємо, що сьогодні ви разом із нами...

Я слухаю його вступне слово, але думками все ще повертаюся до розмови. Розпочинається благодійний аукціон. Перші лоти проходять досить спокійно: картина молодого художника, коштовний годинник, сертифікат на відпочинок у заміському комплексі, вечеря в одному з ресторанів, який я знаю хіба що з фотографій в Instagram.

Ціни ростуть швидко. Люди піднімають таблички: хтось торгується заради принципу, хтось — очевидно, заради задоволення. Спочатку я напружено стежу за кожною піднятою табличкою, але дуже швидко розумію, що люди справді прийшли сюди витрачати гроші задля допомоги школі. Я поступово розслабляюся аж поки ведучий не оголошує гучним голосом: 

— А зараз лот, який, думаю, особливо сподобається батькам! Індивідуальний урок малювання для дитини від успішної ландшафтної дизайнерки, власниці власної студії та просто неймовірної Емми Михайлюк!

У залі лунають дружні оплески. Я відчуваю, як щоки миттєво спалахують гарячим рум'янцем.

— Маю... — шепочу я, навіть не повертаючи голови в її бік. — Я тебе вб'ю.

Вона стоїть неподалік, лише беззвучно сміється.

— Початкова ціна — п'ять тисяч гривень!

— Десять!

— П'ятнадцять!

— Двадцять!

— Тридцять тисяч!

— Тридцять п'ять!

— Сорок!

Я трохи видихаю. Навіть не очікувала, що простий урок малювання може викликати такий ажіотаж.

— П'ятдесят тисяч! — раптом лунає поруч голос Матвія.

У залі чуються здивовані вигуки. Друг стоїть абсолютно спокійно й розважливо тримає підняту табличку.

— Матвію! — сполошено повертаюся до нього.

— Не бійся, — тихо заспокоює він, не опускаючи руки. — Я лише ціну набиваю. Здається, он той товстосум напроти накинув на тебе оком.

Я переводжу погляд на чоловіка і ледь не давлюсь повітрям від його погляду.

— Він мене лякає! Забери в нього максимум, щоб на наступний лот не залишилося!

Матвій тихо сміється, кутиками губ:

— Ти взагалі в курсі, хто це?

— Ні.

— Іван Мозговий. Власник аграрного холдингу. У нього стільки грошей, що він може купити пів Києва, а нас — на решту.

— Господи...

— Але вибити з нього трохи більше грошей для дітей — це святе діло.