Розділ 39

Емма

Максимально тихо збираюся, щоб не розбудити Солю. Вирішую поїхати до школи двічі: в день — щоб познайомитися з дітьми, їхніми батьками та подивитися на шкільне життя зсередини, і вже ввечері — завітати на благодійний бал. Наскільки я зрозуміла з розповідей, саме під час вечірньої частини відбудеться основний аукціон і збір коштів на потреби школи.

Для денного виходу обираю щось максимально зручне та практичне: улюблені джинси, м'який світлий лонгслів, а зверху — пальто й стильні козаки. А от із вечірнім образом довелося покрутитися перед дзеркалом значно довше. Переміряла кілька варіантів, але врешті зупинилася на приталеній бордовій сукні з красивими рукавами-ліхтариками, витонченим силуетом та сміливим розрізом вздовж правого стегна, який додає звабливості, але не переходить межу вульгарності.

Апетиту немає зовсім, тож обмежуюся лише чашкою міцної кави й вирушаю. По дорозі заїжджаю в торговельний центр, щоб підібрати аксесуари під вечірню сукню.

Перший же ювелірний бутік тішить потрібними прикрасами — акуратні сережки та витончений браслет ідеально доповнюють сукню. Залишок часу вирішую використати для повноцінного обіду, адже ранкова кава давно вивітрилася.

Піднімаюся ескалатором на останній поверх і прямую до ресторанної зони. Попри відносно ранній час, людей у ТЦ дивовижно багато. Головна причина — за скляним куполом будівлі: над містом зависли важкі темно-сірі хмари, і люди масово ховаються в теплі в очікуванні дощу.

Обираю затишний рибний ресторанчик і сідаю за віддалений столик, звідки відкривається чудовий панорамний огляд на весь атріум. Замовляю різотто з морепродуктами та, відкинувшись на спинку диванчика, спостерігаю за життям навколо.

За склом ресторанчика вирує свій маленький світ. Простір наповнений знайомим фоновим шумом великого міста: дзвоном керамічного посуду, шипінням кавомашин, тихим сміхом та шелестом покупок. Одні відвідувачі замріяно чекають на своє замовлення, інші жваво обговорюють справи за бізнес-ланчем. Поміж столиками бігають діти: голосно сміються, граються в піжмурки й створюють хаотичний, але дивовижно живий ритм. Цей гомін нікого не дратує — кожен поглинутий власними справами.

Мою увагу привертає одна родина — мати й маленька донечка повільно крокують уздовж вітрини кондитерської. Вони дивовижно схожі: ті самі русяві кучері, однакова форма носа та виразні очі. Дівчинка кумедно стає навпочіпки, притискається носиком до дзеркального скла вітрини й пальчиком вказує на тістечко з полуницею. Мати усміхається, робить замовлення, а доня тим часом спирається на її стегно й щось беззупинно розповідає, активно жестикулюючи маленькими долоньками.

Ця картина гостро нагадує мені Емілію. Дівчатка майже одного віку — такі ж дзиґи, відкриті світу й неймовірно тактильні. У голові мимоволі проноситься образ: так само Емілія колись сміялася й тягла за руку Кирила.

У наступну секунду дівчинка відбігає від матері, відкинувши назад голову від сміху. За мить її на льоту підхоплюють дужі чоловічі руки й підкидають високо в повітря. Дівчинка дзвінко верещить від захвату, а чоловік — очевидно, батько — бере її на руки. За мить вони вже всі втрьох, обійнявшись, стоять біля каси, очікуючи на своє замовлення. Я не можу відвести від них погляду. Ловлю себе на абсолютно божевільному, чужому для мене відчутті... на заздрощах.

Боже, що зі мною відбувається?

Це ж буквально все те, від чого я тікала! Я не планую ні заміжжя, ні створення родини, ані дітей у найближчому майбутньому. Мій світ завжди був чітко структурованим, професійним та безпечним від зайвих емоцій. Але ця картина чистої, невимушеної теплоти й кохання немов пробиває моє серце наскрізь.

Я заплющую очі й на секунду дозволяю фантазії розігратися. Уявляю, як ми ось так само крокуємо торговельним центром — я, чоловік та дитина. Ми заходимо в дитячий магазин, обираємо кумедний одяг, жартуємо й дуріємо біля дзеркала. Потім прямуємо на обід. Дитина сидить поруч, розмальовує альбом і щось вигадує... А поруч зі мною...

Кирило.

У моїй уяві поруч стоїть Кирило. Він тримає мене за руку, його темні очі теплі, сповнені коханням, коли він дивиться на нас, а на губах грає та сама спокійна, впевнена усмішка.

Стоп! Стоп, Еммо! Зачекай!

Я різко розплющую очі, а серце калатає так швидко, ніби має зараз вискочити з грудної клітини. Повітря навколо чомусь здається затісним, а шкіру обпалює гарячий рум'янець. Я що... щойно уявила Кирила в ролі свого чоловіка й батька дитини?!

О ні. Цей чоловік діє на мене згубно: проникає під шкіру, руйнує мої логічно правильні плани й змушує вірити в казки. Але найжахливіше, що думка про нього поруч здалася мені не дикою, а... правильною. Затишною. І від цього стає справді лячно.

У який момент усе пішло не туди? Коли все перетворилося на цю небезпечну ілюзію?

Офіціант саме ставить на стіл замовлене різотто, але апетиту як не бувало. Я залишаю гроші, швидко підхоплюю сумочку й буквально вибігаю з ресторанчика. Мені терміново потрібно змінити обстановку й вдихнути прохолодного повітря, щоб витрусити з голови цю гармонійну картинку «щасливої родини з Кирилом».

Коли приїжджаю до школи, святкування вже вирує на повну. Погода дивовижно змилосердилася: дощ так і не розпочався, а крізь хмари навіть намагаються пробитися промені сонця.

Подвір’я перетворене на справжнє казкове містечко: різнобарвні гірлянди з кульок, яскраві фотозони, звучить весела музика, а біля брами дітей зустрічають аніматори в костюмах гігантських ведмедів. Збоку влаштували ігрову зону — дітлахи з криками бігають, перетягують канат, хтось сидить на пуфах і спостерігає за виставою.