Розділ 37

Емма

У вівторок зранку прямую за адресою, яку напередодні скинув Матвій. Школа розташована в одному з нових, але вже повністю заселених житлових комплексів. Це типова триповерхова будівля із сучасним фасадом, яку забудовник спочатку закладав під приватний дитячий садок чи комерційну школу.

Я паркую авто біля шлагбаума й оглядаю територію. Вона компактна, огороджена парканом, але практично «гола»: рівний шар газону, кілька молодих дерев та стандартна бруківка без жодного натяку на продуманий простір для особливих потреб. З першого погляду я вже бачу десяток речей, які тут можна й варто змінити, а після другого — ще більше.

Біля центрального входу на мене чекають дві дівчини. Я відразу впізнаю Лілю за схожістю з Владом, а поруч із нею стоїть дівчина з планшетом у руках.

— Еммо, доброго дня! — Ліля робить крок назустріч і щиро обіймає мене, ніби ми знайомі вже багато років. — Дякую, що знайшла час приїхати. Я Ліля.

— Доброго дня. Дуже рада познайомитися!

— Це Мая, моя права рука — людина, яка в подальшому візьме на себе контроль за всім процесом.

— Тоді ми точно знайдемо спільну мову, — посміхаюся я.

— Дуже на це сподіваюся, — відповідає Мая. — Бо після того, як Ростислав сказав, що ви погодилися допомогти нам із територією, я вже внесла вас у список людей, яких обожнюю.

— Мені подобається, як це звучить, — щиро сміюся. Ця дівчина мені вже імпонує: від неї йде дуже приємна, жива енергія. — Ну що, спочатку пройдемося по території?

— Звичайно!

Ми повільно йдемо вздовж бруківки навколо будівлі.

— Це звичайна типова будівля, яку Ростислав допоміг нам викупити в забудовника, — починає розповідати Ліля. — Спочатку ми думали, що територія дуже велика, але коли школа запрацювала, швидко зрозуміли, що помилялися.

— Через кількість дітей?

— Більше через їхні потреби, — м'яко пояснює Ліля. — У нас навчаються діти з різними особливими освітніми потребами: розлади аутистичного спектра, затримка мовлення, порушення опорно-рухового апарату. Є діти, яким складно переносити гучні звуки, яскраве сонце чи велику кількість людей. Комусь, навпаки, постійно потрібен рух.

— А скільки дітей навчається зараз?

— П'ятдесят три на постійній основі. У другій половині дня у нас проходять на репетиторство, гуртки та індивідуальні заняття. Загалом заклад відвідує сто п'ятнадцять дітей.

Я озираюся на подвір'я:

— І всі користуються цією ділянкою?

— Переважно так. Плюс педагоги, асистенти, терапевти, батьки. А в теплу пору року ми намагаємося проводити тут частину занять.

— На газоні?

Мая підводить очі від планшета:

— Газоном це важко назвати — швидше, трава. Якщо не після дощу, то нею цілком реально користуватися.

— А після дощу?

— А після дощу наш газон перетворюється на болото, — спокійно пояснює Мая. — І далі ми маємо п'ятдесят три пари брудного взуття, істерики через мокрі шкарпетки й одного адміністратора, який намагається не розплакатися.

— Маю! Ти перебільшуєш, — усміхається Ліля.

— Ні, — серйозно заперечує Мая. — Минулого тижня було саме п'ятдесят три пари.

— Добре. Тоді почнемо з дренажу.

— Ось за це я вас уже люблю! — Мая щось занотовує собі в планшет.

— Не поспішайте, — усміхаюся я. — Для початку мені потрібно зрозуміти, як діти проводять тут день. Не тільки що їм подобається, а й що може їх перевантажувати: де їм потрібен рух, де — спокій, які саме заняття проходять надворі.

— Я можу вам усе це розповісти, — одразу викликається Мая.

— Ви працюєте тут давно?

— Другий місяць.

— Складається таке відчуття, що ви тут від самого заснування. Вам явно подобається ця робота.

Мая на секунду переводить погляд на вікна першого поверху. Ліля тепло торкається її плеча:

— Вона дуже любить дітей.

— Я люблю, коли те, що ми робимо, має сенс, — поправляє Мая, але в голосі звучить щира теплота.

— Тоді розкажіть мені про звичайний день, — прошу я. — Не як має бути за розкладом, а як воно відбувається насправді.

— Це надовго, — розсміялася Ліля.

— У мене сьогодні немає інших планів.

Мая дивиться на годинник:

— Тоді вам потрібна кава.

— Маю!

— Що? Я просто реалістка.

Ми знову сміємося, і напруга остаточно зникає.

— Зранку діти приходять із батьками або на шкільному транспорті, — розповідає Ліля, поки ми рухаємося далі. — Частина відразу йде на заняття, частина снідає. Після цього починаються уроки, логопед, психолог, фізична терапія...

— Фізична терапія проходит на вулиці?

— Коли погода дозволяє. Але зараз для цього фактично немає нормального покриття.