Розділ 34

Емма

Я стою біля кавомашини й дивлюся, як темна рідина повільно наповнює чашку, намагаючись не думати про те, що за кілька метрів від мене чоловік, якого я ще вчора хотіла задушити за його холодність і мовчання, а зараз він приймає душ в мене вдома. Аромат свіжозвареної кави вже заполонив усю кухню, коли в коридорі пролунали кроки.

Повертаюся на звук і завмираю. Кирило стоїть у дверному пройомі, витираючи скуйоблене волосся рушником. З його широких плечей ще стікають краплі води, а єдине, що на ньому є — це білосніжний рушник, недбало зав'язаний на стегнах.

Моя уява миттєво малює картинки, від яких щоки заливає гарячий рум'янець. Краплі води повільно ковзають по його грудях, рельєфному пресу та спускаються нижче, занурюючись під край тканини.

Він перехоплює мій погляд, і кутик його губ ледь помітно сіпається вгору.

— Щось не так?

— Ні, — надто швидко відповідаю й переводжу погляд на чашку. — Усе чудово.

— Тоді можеш і далі продовжувати мене розглядати, я не проти, — з легкою, абсолютно безсоромною усмішкою каже він. — Я... е-е... не знайшов у що переодягнутися. Де мій одяг?

— Твій одяг у сушарці, — швидко опановую себе й вказую на стілець, змушуючи себе дивитися йому виключно в очі. — Сідай. Кава готова.

Він сідає за стіл, бере гарячу чашку й робить повільний ковток. Легка грайливість, яка була між нами в спальні, поступово розсіюється, поступаючись місцем тиші. Я сідаю навпроти, підгортаючи під себе ногу, і пильно дивлюся на нього.

— Чому ти не сказав мені особисто? Навіщо був цей офіційний лист?

Кирило важко зітхає і опускає погляд на каву, міцно стискаючи чашку пальцями.

— Бо мене не було в країні, Еммо, — м'яко починає він, піднімаючи на мене стомлений, щирий погляд. — У моєї матері була термінова операція в Німеччині. 

Він на мить замовкає, ніби навіть зараз йому важко вимовляти наступні слова.

— Вона бореться з онкологією... Я зірвався й полетів туди разом із Емілією. Мене не було весь цей тиждень. Повернувся лише вчора.

Серце боляче стискається. Усі мої образи, лють й надумані сценарії умить розсипаються на порох.

— Твоя мама... Як вона зараз? 

— Операція минула успішно. Вони вирізали пухлину, зараз вона відновлюється, — він робить паузу, і в його голосі з'являється надлом. Він робить ще один ковток кави, а потім продовжує: — Емілія поїхала зі мною. Я не хотів залишати її тут, поки мене немає.

— Але Емілія зараз із Вікторією? — обережно питаю я.

Він здивовано переводить на мене погляд: 

— Я вчора щось казав?

— Нічого конкретного. Тільки те, що вона не тут.

— У Вікторії виникла пауза між зйомками і вона вирішила забрати доньку до себе.

— І ти хвилюєшся, що вона не захоче повернутися?

— Так. Раніше Вікторія приїжджала сюди і вони в Києві проводили час, — Кирило гірко хмикає, і в його очах спалахує безрадісна тінь. — Я розумію, що для Емілії важливо спілкуватися з мамою. Я не маю права позбавляти її цього. Але коли я повернувся вчора додому, зайшов у квартиру... Це було важко.

Він замовкає. Я дивлюся на цього сильного, успішного, неприступного чоловіка й раптом бачу зовсім іншого Кирила. Не того, який звик тримати під контролем кожну ситуацію, а батька, який не знає, куди подіти ту порожнечу, що залишилася після від'їзду доньки. Всередині мене змішується все: пекучий жаль, глибокий сум і неймовірне захоплення його відповідальністю та любов'ю до доньки.

Так, я досі трохи зла на його поведінку, на той лист і відстороненість. Але зараз, бачачи його біль, я нарешті розумію чому.

— Тому ти вирішив так набратися?

— Не тільки. З того вечора в клубі все полетіло під три чорти.

Я мовчу. Не знаю, що й сказати, бо ми обидва зараз думаємо про один і той самий момент у клубі.

— Вибач мені, — тихо, майже пошепки каже він, накриваючи мою долоню своєю. — Вибач за той лист. За холодність. За те, що не сказав особисто. Що не знайшов часу і можливості набрати тебе і пояснити, чому заняття більше неможливі. Давай розпочнемо все спочатку, Еммо? Без образ і недомовок.

Моє серце робить божевільний кульбіт. Усередині вирує цілий океан емоцій: від жалю й співчуття до його болю — до бажання просто простягнути руку й торкнутися його в знак підтримки.

Мені хочеться сказати «так». Хочеться повірити йому просто зараз, дозволити собі цю слабкість, перестати тримати між нами відстань. Але десь всередині вже прокидається знайомий страх — той самий, через який я колись пообіцяла собі більше нікому не віддавати стільки влади над власним серцем.

— Дякую, що розповів, — я обережно витягую свою долоню з-під його руки й підводжуся з-за столу.

Забираю порожню чашку й роблю кілька кроків до раковини, щоб занести її та цим самим хоч трохи збільшити дистанцію між нами. Моїм пальцям терміново потрібне якесь заняття, а розуму — ковток повітря подалі від його палючої близькості.

— Я  співчуваю щодо матері й розумію твій стан через Емілію, — продовжую я, беручись мити чашку, хоча погляд Кирила досі відчуваю шкірою. — Тепер я розумію, чому ти так вчинив, тобі було не до пояснень. Але думаю, ця ситуація на нашу роботу не має вплинути.