Розділ 32

Емма

Підготовка до побачення стає для мене своєрідним ритуалом повернення до життя. Я витрачаю майже дві години на макіяж, легку укладку й обираю довгу вечірню сукню, яка ідеально підкреслює фігуру. Поглянувши у дзеркало, я нарешті бачу в ньому не виснажену роботою й переживаннями жінку, а красиву, впевнену в собі дівчину.

Коли виходжу з будинку, Марк уже чекає на мене біля під'їзду. І тут на мене чекає перша несподіванка: замість скромного авто, яке я очікувала побачити у звичайного тренера з боксу, він спирається на капот розкішного автомобіля преміум класу.

— Вау, — не стримую подиву я, підходячи ближче. — А ти вмієш дивувати, Марку.

— Я ж казав, що це буде справжнє побачення, — він тепло всміхається, відчиняючи переді мною двері. — Ти маєш просто неперевершений вигляд, Еммо.

Ресторан виявляється під стать автомобілю — дорогий, вишуканий, із тихою живою музикою, м'яким приглушеним світлом і бездоганним сервісом. Все виглядає ідеально. Ми сідаємо за столик біля вікна, робимо замовлення й обмінюємося кількома легкими фразами. З Марком дійсно комфортно. Він уважний, ввічливий і робить усе, щоб я почувалася добре.

Але всю цю ідилію перериває раптовий дзвінок мого телефону. На екрані висвітлюється ім'я Солі. Я скидаю виклик, адже не хочу перебивати нашу вечерю. Проте вже за секунду екран спалахує знову. Соля наполегливо дзвонить удруге, а це означає тільки одне — щось трапилося.

Вибачаюся та відходжу в бік, щоб підняти слухавку.

— Солю, я зараз трохи зайнята…

— Еммо, слухай... — перериває мій голос стурбований, напружений шепіт подруги. — У мене в барі сидить п'яний Кирило. І йому дійсно погано. Тобі треба терміново приїхати!

При згадці його імені в грудях усе різко стискається, але я швидко опановую себе, намагаючись не дати емоціям взяти гору.

— Соль, це мене абсолютно не хвилює. Не мої проблеми, — відхиляю виклик, не чекаючи на відповідь.

Повертаюся за стіл, але пальці чомусь починають дрібно тремтіти. Відчуття спокою й легкості розсіюється в одну мить. Злюся на власну реакцію. У голові починається шалена битва. 

«Це не мої проблеми, — кричить розум. — Він тобі ніхто! Ти сама поставила крапку. Ну напився, і добре. Дорослий чоловік, у нього є друзі й близькі, нехай вони розбираються!» 

Але серце й тривожність, що накривають з головою, перекреслюють усі ці аргументи. 

«А якщо щось серйозне? А Емілія?»

Дівчинка не заслуговує на страждання через те, що її батько втратив контроль над собою.

— Еммо, ти тут? — Марк дбайливо накриває мою долоню своєю, уважно вдивляючись у моє обличчя. — Ти після цього дзвінка сама не своя... Щось трапилося?

— Ні, нічого... — я зупиняюся, бо не хочу брехати ні йому, ні собі. 

Дивлюся на нього, потім на свій телефон. Розумію, що не можу сидіти тут і вдавати, ніби все чудово. Мої думки вже не тут.

Я роблю це через Емілію. Тільки через неї.

— Хоча, знаєш... Так. Мені треба їхати. Вибач, будь ласка. Я напишу пізніше. Мені правда дуже шкода.

Не чекаючи на відповідь спантеличеного Марка, обертаюся й практично вибігаю з ресторану, паралельно викликаючи таксі.

Боже. Що я роблю?

Що я роблю?

Через тридцять хвилин я залітаю до клубу. У напівтемряві майже одразу помічаю його. Кирило сидить біля барної стійки, практично поклавши на неї голову. Перед ним вишикувалося кілька порожніх келихів.

Підходжу ближче і нахиляюся до нього, щоб зрозуміти його стан.

— Треба переставати пити, бо вона мені вже ввижається... — белькоче він сухим, надламаним голосом, навіть не підводячи голови. — Але яка ж вона красива... і сексуальна. Солю, ану налий ще одну.

Соля, помітивши мене, полегшено зітхає і виходить з-за стійки.

— Подруго, рятуй! — шепоче вона, підходячи впритул. — Він сам не свій. Накидався так, що ледве на ногах тримається, і весь вечір бурмоче якісь дивні речі... тебе згадував. До Руслана додзвонитися не можу. Можеш забрати його звідси? Він відмовляється йти з іншими, але тебе, мабуть, послухає.

— З якого дива він має мене слухати? — пирхаю, дивлячись на цього зазвичай такого стриманого чоловіка.

— Повір, після всього, що я тут від нього почула — послухає.

Я роблю крок до Кирила. Він знову плутано бурмоче щось під ніс. Повільно простягаю руку й легенько торкаюся його плеча. Кирило повільно піднімає важкий, потьмарений алкоголем погляд. Кілька секунд він просто дивиться на мене, кліпаючи, ніби не вірячи власним очам.

— Так це... дійсно ти?

— Дійсно я, — м'яко відповідаю, беручи його за руку. — Поїхали додому.

Кирило повільно хитає головою, не зводячи з мене тужливого погляду.

— Додому... не хочу.

Я важко зітхаю, розуміючи, що залишити його тут просто не зможу. Ну раз додому не хоче. Ехх, так і бути.

— Тоді поїхали до мене.