Розділ 30

Емма

Прийняти поразку — це теж свідомий вибір. І, мабуть, вперше за довгий час я обираю саме її.

Я піддалася емоціям, дикому бажанню і дозволила собі на кілька годин забути про власні суворі правила, а потім злякалася наслідків настільки сильно, що сама поставила крапку там, де ще навіть не встигла зрозуміти, чим усе могло закінчитися.

Не збираюся принижуватися, бігати за Кирилом, шукати з ним зустрічей чи пропонувати повернутися до нашої угоди. Він хоче суто ділових стосунків? Чудово. Він їх і отримає.

Мене трохи зачіпає той факт, що надалі він планує вирішувати всі питання через Костю або помічників. Хоча, прямого впливу Яблуновського на проєкт мені вже й не потрібно. Ми все узгодили: концепція затверджена, бюджет підписаний, команда працює на повну. Та й я сама останнім часом нарешті вчуся віддавати частину контролю іншим людям, замість того щоб мертвою хваткою тримати в руках кожен процес, кожен рахунок і кожну дрібницю.

Ці дні змушують мене занадто багато рефлексувати. Насамперед — про батьківство, любов, байдужість і втрату.

Це такий абсурд. Мені знадобилося всього три тижні, щоб прив'язатися до Емілії всією душею. Три тижні, щоб її дзвінкий сміх став для мене важливим, її маленькі перемоги — приводом для щирої гордості, а її засмучення — причиною внутрішньо напружуватися сильніше, ніж через будь-яку проблему на роботі.

Мої батьки були холодними до мене все життя. Вони завжди тримали дистанцію, наче я була для них не донькою, а черговим неминучим обов'язком. Я завжди бачила той міцний, замкнений зв'язок між ними двома, який так і не знайшов продовження в мені. Вони були всім одне для одного — і нічим для мене. За три тижні моя потреба в цій дівчинці виявилася більшою, ніж потреба моїх батьків у мені за все моє життя. І, мабуть, саме це найбільше лякає мене зараз...

Колись психолог сказав мені, що через цю недоотриману дитячу любов я з головою розчинилася у своєму першому коханні.

Олександр. 

Красивий, успішний і набагато доросліший чоловік, який у мої вісімнадцять став для мене цілим всесвітом. З ним я вперше в житті відчула те, чого так жадала: інтерес до себе, турботу і погляд, у якому не було осуду чи байдужості. Він заповнив собою всю ту порожнечу, яку роками залишали по собі батьки. З ним я раптом відчула себе важливою, потрібною, бажаною. Він дарував мені відчуття цілісності, переконавши, що я варта всього просто тому, що існую.

Він буквально збив мене з ніг, коли я бігла на потяг. Пам'ятаю той день до найменших деталей: холодний кінець осені, сіре небо, поспіх, важка сумка в руці й чоловік у дорогому чорному пальті, який раптом опинився просто переді мною. Я мало не впала, але він встиг м'яко підхопити мене за лікоть, а потім без жодної зайвої метушні підняв мою сумку й допоміг донести її до самої платформи.

На ньому були ідеально чисті туфлі, які особливо дивно й контрастно виглядали в тому листопадовому бруді. Я чомусь запам'ятала саме їх. Ми перекинулися кількома незначними фразами, він побажав мені гарної дороги й пішов, а я ще довго дивилася йому вслід, хоча навіть не знала його імені. Усю дорогу в потязі я думала про нього, фантазувала про наше майбутнє й гірко шкодувала, що ми так і не познайомилися як слід.

Через місяць я випадково зустріла його в компанії друзів у ресторані. Цілий вечір він не зводив із мене погляду, спостерігаючи за нашою шумною компанією. Того ж вечора він провів мене додому. І того ж вечора став моїм найбільшим щастям і моєю найгіршою згубою.

Наш роман тривав усього три місяці. Три місяці, які я провела в постійній дорозі до нього. Я була малою, дурною, наївно закоханою дівчинкою, яка навіть не ставила собі очевидних запитань: чому ми щоразу зустрічаємося в готелях? Чому їдемо вечеряти далеко за місто? Чому він нічого не розповідає про себе більше? Чому ніколи не запрошує до себе додому?

Я хотіла більшого. Хотіла сім'ю, дітей, хотіла почуватися захищеною і коханою. І він обіцяв мені це. Дарував відчуття власної винятковості... поки одного дня я не дізналася нищівну правду.

Того дня я, як завжди, приїхала на вихідні до нього. Він мене не зустрів — написав, що терміново виникла важлива робоча зустріч. А мої батьки ввечері прийшли додому й захоплено розповідали про свято, на яке їх запросили: одна заможна пара довго не могла завагітніти, проходила тривале лікування в моєї матері, і коли в них нарешті народилося двійня, вони влаштували пишне святкування.

Я ніколи не цікавилася пацієнтами чи знайомими батьків, але вони з таким захватом описували це дійство й те, як чоловік обожнює свою дружину, що я не втрималася й глянула на фотографії в їхньому телефоні.

В той момент, земля пішла з-під ніг. Мій «успішний бізнесмен» виявився звичайним пристосуванцем при заможній родині дружини. Всі ці оберемки квітів, прикраси, дорогі відпочинки та розкішне авто, на якому він катав мене — усе це належало не йому, а його дружині. 

Того дня я втратила не лише його, а й віру в людей і чисту вірність. Роки психотерапії допомогли мені навчитися жити з цією травмою, перестати прокидатися щоночі від кошмарів й уперто шукати в кожному чоловікові зрадника. Але змиритися — не означає забути. Деякі речі просто перестають боліти щодня, а потім щось натискає саме туди, де ти вважала все давно загоїлось.

І чомусь усе, що відбувається зараз із Кирилом, знову повертає мене в той отруйний стан. Відчуття нищівного спустошення знову переповнює мене до країв.