Розділ 28

Кирило

Двері за Еммою зачиняються з тихим, майже невагомим клацанням, але цей звук лунає в кабінеті, наче вибух.

Я стою посеред кімнати й квапливо застібаю ґудзики сорочки. Пальці злегка тремтять від напруги, але я змушую себе рухатися швидше, жадібно ковтаючи повітря в даремній спробі заспокоїти прискорений пульс. Усередині все кипить.

Дурне, вперте дівчисько. А я — ще більший ідіот, бо взагалі дозволив цьому статися. Не стримався. Піддався безумному бажанню, яке спалювало мене зсередини тижнями.

Я щиро вірив, що фізична близькість нарешті допоможе розставити все по місцях. Думав: варто лише торкнутися її, відчути під долонями, притиснути до себе і ці нав'язливі думки зникнуть. Вважав, що зможу спокійно повернутися до звичного життя, зосередитися на бізнесі й перестати шукати її поглядом у кожній кімнаті, куди заходжу.

Коли їхав сюди, у клуб, ціль була одна — тупо відключити мізки. Залитися віскі, відволіктися, вибити її з голови. Вона ж переслідує мене всюди: кожен мій робочий день заповнений думками про неї, а вночі вона просто не дає мені спати.

Я хотів суто фізичної розрядки, але виявилося, що вигнати Емму з думок не так уже й просто. Прагнув довести собі, що здатен переключитися на когось іншого, що ця історія не настільки серйозна, як мені почало здаватися.

Каріна з подругою підсіли майже одразу. Стандартний набір: довге волосся, відверта сукня, виразні губи й погляди, у яких надто легко читався намір. Я знаю цей сценарій напам'ять. Кілька компліментів, невимушений флірт, алкоголь, трохи удаваної зацікавленості і жодних зобов'язань. Усе просто, зрозуміло й не потребує зайвих зусиль.

Принаймні так мало бути.

Спочатку розмова справді допомагала відволіктися. Я слухав, відповідав, навіть кілька разів усміхнувся на жарти Каріни. Вона торкалася мене, нахилялася ближче, намагаючись скоротити відстань, і я не відсторонювався. Не бачив причин. Усе відбувалося саме так, як я й задумав.

Але дуже швидко цей ненав'язливий флірт втратив будь-який сенс. Я зловив себе на тому, що постійно порівнюю її з Еммою. Не навмисно. Не тому, що шукаю недоліки. Просто погляд чіплявся за деталі, а мозок сам підсовуває паралелі, від яких я не можу позбутися.

У Каріни — тонна косметики на обличчі, а в Емми шкіра чиста, свіжа й справжня. Награний, дзвінкий сміх — проти зухвалого, щирого й живого сміху Емми. Спроби сподобатися, вивірені рухи, надто очевидний флірт... А от Емма може бути нестерпною, колючою, впертою до сказу, але принаймні вона ніколи не вдає із себе когось іншого. Жодна з жінок у цьому залі не тягне проти однієї-єдиної, яка намертво засіла в мене під шкірою.

Чудово. Просто чудово. Я приїхав сюди, щоб викинути її з голови, а натомість перетворив вечір на конкурс, у якому всі інші були приречені на програш.

А потім з'являється ВОНА.

Один швидкий погляд — і мій пульс моментально піднявся до межі. Уся моя впевненість і намір уникати її розлетяться на друзки за секунди. Сука, як же важко дивитися на неї й нічого не робити! Перший імпульс — встати, підійти, заговорити, знайти привід залишитися, сісти поруч і забрати всю її увагу на себе… Але я зупиняю себе, наступаю на горло власному гонору, залишаюся на місці й просто спостерігаю.

Усе навколо перетворюється на білий шум. Наче хтось вимкнув звук у клубі. Руслана, який щось бубонить поруч, я вже майже не чую — просто киваю автоматично, бо погляд намертво прикувало до неї. Я стежу за кожним її рухом. Вона сидить трохи боком, але періодично я ловлю на собі її погляд. Цікаво, що вона зараз думає? Чи хоче вона, щоб я підійшов?

Продовжую сидіти й спостерігати, наче хижак у засідці, який чекає на свою здобич. Я просто не можу відірвати від неї очей. Від того, як вона тримає витончену спину, як грається з келихом, як відкидає волосся...

І особливо — від того мудака, який постійно нахиляється до неї занадто близько. До біса близько! Усередині закипає дика, первісна лють. Ревнощі темною хвилею накривають розум. Бажання підійти, взяти цього типа за комір і чітко пояснити, що йому тут нічого не світить, стає майже неконтрольованим. Мені страшенно хочеться забрати її собі. Прямо зараз. Зірвати з цього місця й сховати від чужих очей.

— Ти мене взагалі слухаєш? — голос Руслана нарешті пробивається крізь гуркіт музики.

Я поволі переводжу на нього важкий погляд.

— Так.

— І що я щойно сказав?

— Щось надзвичайно важливе, судячи з твого обличчя.

Руслан примружується, а тоді простежує за моїм поглядом. Зрозумівши, куди саме я дивлюся, він ледь помітно всміхається:

— А-а... Тепер зрозуміло.

Мені не потрібні його коментарі. Не потрібні чужі спостереження, які тільки озвучують те, чого я сам довго не хотів визнавати. Я й без нього чудово бачу, що зі мною відбувається. І саме тому не збираюся залишатися тут ні хвилиною довше.

Різко підводжуся з місця.

— Ти куди? — дивується Руслан.

— Додому.

— А як же твій план відволіктися?

Я дивлюся на нього так, що він нарешті замовкає. Спускаюся сходами й периферійним зором засікаю: вона йде за мною. Цього виявляється достатньо, щоб зупинитися за колоною й зачекати.