Розділ 27 

Емма

Коли здатність мислити нарешті повертається, я розумію, що лежу поруч із Кирилом на дивані, загорнувшись у його тепло, і намагаюся зібрати думки, які розлетілися навкруги. Моя долоня спокійно лежить на його оголених грудях, під нею відчувається рівний, спокійний ритм його серця.

Кирило мовчить поки його пальці повільно й дбайливо перебирають пасмо мого волосся. Цей простий, абсолютно неквапливий жест чомусь діє на мене сильніше за весь той божевільний пристрасний вибух, що стався між нами. Бо гаряча хіть — це зрозуміло й безпечно. А от ця ніжність, турбота й обійми після сексу — це моє особисте табу. Я роками не дозволяла собі подібного. Це ніжність, яка розброює. 

Секс мав би випустити пару й поставити крапку в нашій напрузі, але він зробив протилежне: тільки поглибив це заборонене відчуття, розпалив усередині жахливе, голодне бажання отримати від Кирила набагато більше, ніж просто один пристрасний вечір. Мені страшно від того, як сильно мене до нього тягне й наскільки беззахисною я стаю в його руках.

Я повільно піднімаю голову й дивлюся на нього. 

— Що? 

— Нічого, — тихо відповідаю я, намагаючись приховати трепет у голосі. 

— Ти так дивишся, ніби зараз збираєшся втекти, — Кирило м'яко усміхається. 

У його очах немає ні краплі колишньої холодності — він виглядає абсолютно щасливим, розслабленим і задоволеним тим, що відбулося між нами. Примушую себе посміхатися у відповідь, хоча всередині все боляче стискається. Він має рацію. 

— А ти вже встиг звикнути, що я тікаю? 

— Цього разу я не хочу, щоб ти тікала.

І чомусь саме ці слова, сказані з такою щирою теплотою, лякають мене ще сильніше. Бо секс можна списати на банальне бажання, накопичену напругу, алкоголь чи атмосферу свята. А от це його сяйво в очах і бажання бути поруч — це вже зовсім інша історія. І я не хочу в неї влипнути.

Він легко підтягує мене ближче, знову вкладаючи мою голову собі на груди. Його серцебиття заспокоює, а руки дбайливо гладять моє волосся. 

— Відпочинь трохи. Дай мені кілька хвилин, і ми перейдемо до третього раунду. Я знову піднімаю голову, вигинаючи брову. 

— Ти серйозно? 

У його очах спалахує грайливий вогник, а на губах грає задоволена посмішка людини, яка отримала бажане й хоче ще. 

— Абсолютно.

Я хитаю головою, намагаючись не засміятися, хоча всередині наростає паніка. Мені потрібно йти. Просто зараз. Те, що я відчуваю до цього чоловіка прямо в цю секунду, не схоже на тимчасову пригоду. Це лякає до тремтіння в колінах. Я заплющую очі, поспішно вигадую привід піти, коли тишу кабінету раптом порушує різкий стукіт у двері.

Кирило миттєво напружується, але його обличчя все ще випромінює спокій. 

— Лежи, я зараз прожену його.

Він підводиться з дивана. Я ж швидко сідаю, нервово озираюсь у пошуках одягу. Кімнату освітлює вуличне світло, тому моє чорне плаття вдається знайти одразу — помічаю його на підлозі серед розкиданих паперів. Нахиляюся, хапаю сукню, намагаюсь привести себе до ладу, коли з-за дверей долинає глухий голос Руслана: 

— Хто ж там у тебе? Кого приховуєш? 

— Рус, вали звідси. 

— Поняв, не дурак, — сміється той. 

— Каріні привіт!

Я завмирав із сукнею в руках.

Каріні.

Отже, Руслан переконаний, що Кирило досі з тією блондинкою. І від цієї думки всередині все моментально перевертається й стає гидко. Ще годину тому я бачила Кирила поруч із нею, ревнувала й обурювалася, а тепер стою напівгола посеред його кабінету, збираючи себе по шматочках.

Я помилилася. 

Це була величезна помилка. Так, це було неймовірно, мене досі трясе від спогадів про його дотики, але це пастка. І чим швидше я зведу між нами залізобетонну стіну, тим менше шансів, що я розіб'ю собі серце.

— Куди зібралася? — питає Кирило, зачиняючи двері й повертаючись до кабінету.

Він усе ще посміхається, дивиться на мене з тим самим щастям, абсолютно не здогадуючись, яка буря зараз вирує в моїй голові.

— Піду гляну, де Діана, і поїду додому. Він дивиться на мене кілька секунд, його посмішка стає м'якшою.

— У мене є краща пропозиція. 

— Яка ж? — холоднувато питаю я, вирівнюючи спину. 

— Поїхали в готель. Я хочу продовження. Мені мало.

Він крок за кроком підходить ближче, впевнено бере мене за талію й нахиляється до моїх губ, очікуючи на відповідь. Але я різко відхиляю голову в бік. Він не встигає торкнутися моїх губ і завмирає. На його обличчі з'являється щире здивування. Щасливий вираз очей миттєво змінюється спантеличеністю.

— Я додому.

Його руки ще секунду залишаються на моїй талії, стискаючись трохи сильніше, а потім він повільно відпускає мене. 

— Зрозумів, — він робить крок назад. — Тоді їдемо до тебе. 

— Ти не зрозумів, — я дивлюся прямо йому в очі, зводячи між нами дистанцію. — Додому я поїду одна. А ти можеш повернутися до блондинки. Думаю, вона з радістю поїде з тобою в готель.