Розділ 25

Емма

Музика вібрує під ногами, але я майже не чую її ритму. Усі мої рецептори налаштовані на одну-єдину точку в просторі — сусідній столик, де сидить Кирило. І хоч як сильно я намагаюся переконати себе, що мені абсолютно байдуже, що він робить, із ким розмовляє й кому дозволяє торкатися до себе, мій погляд знову і знову повертається до нього.

Я змушую себе сміятися з чергового жарту друзів Матвія, підтримую розмову, удаю, що мені страшенно цікаво слухати історію про їхню поїздку до Буковелю... Але насправді ловлю кожен його рух і постійно відчуваю на собі його важкий, пекучий погляд.

Блондинка поруч із ним знову щось защебетала, поклавши довгі доглянуті пальці йому на плече. Проте цього разу Кирило навіть не повертає до неї голови — ніби її голос перестав існувати в ту саму мить, коли його очі знайшли мене серед натовпу.

Від цього розуміння всередині стає тільки важче.

Я роблю ковток напою й змушую себе посміхнутися Арсену, але краєм ока бачу, що Кирило продовжує дивитися в мій бік. Його погляд настільки зосереджений, що здається, ніби між нами більше немає ні музики, ні людей, ні цього величезного клубу. Є тільки він і я — двоє впертих людей, які вдають, ніби зовсім не помічають одне одного.

Коли один із хлопців за нашим столом нахиляється до мене трохи ближче, щоб перекричати глибокий бас і щось сказати на вухо, я помічаю, як Кирило змінюється в обличчі. Його спина напружується, щелепи міцно стискаються, а рука, що тримає склянку з віскі, завмирає.

Я не розумію, чому весь вечір стежу за ним, хоча знову й знову обіцяю собі: оцей погляд — точно останній.

Раптом Кирило різко відсуває від себе келих, щось коротко кидає Руслану й підводиться з дивана. Серце робить дикий кульбіт у грудях, ніби наперед знає: зараз щось трапиться. Я миттєво підводжуся слідом і кидаю Діані коротке:

— Зараз повернуся.

Я рушаю в бік барної стійки, обираючи напівтемний коридор, де музика лунає трохи тихіше. Мені терміново потрібно випити щось холодне, заспокоїтися й хоча б на кілька хвилин перестати думати про цього нахабного чоловіка та про те, чому мене так нестерпно дратує його компанія.

Але до бару я так і не доходжу.

Сильна чоловіча рука раптово перехоплює моє зап'ястя. Перш ніж я встигаю бодай здригнутися чи обернутися, Кирило впевнено відводить мене вбік — у затінок за масивною декоративною колоною. Приглушене неонове світло сюди майже не дістає, а шум клубу перетворюється на глухий гул за спиною.

Я повертаю голову й зустрічаю його погляд. Він стоїть упритул. Настільки близько, що я відчуваю тепло його тіла крізь тонку тканину своєї сукні, а знайомий гіркувато-пряний аромат парфумів миттєво повертає мене до тієї ночі, яку ми обоє так старанно намагалися не згадувати останні дні.

— Ти знову тут, Еммо, — його низький, хрипкий голос обпікає шкіру біля самого вуха. По спині миттєво пробігає хвиля мурашок, яку я ненавиджу ще більше, ніж власну беззахисність перед ним.

Я повільно звільняю руку з його пальців і відступаю на пів кроку, намагаючись повернути собі хоча б видимість рівноваги:

— А ти, як я бачу, теж, — відповідаю я, виклично піднімаючи підборіддя, хоча голос звучит трохи менш упевнено, ніж мені хотілося б.

Його погляд ковзає по моєму обличчю, затримується на губах, а потім повільно опускається нижче — по відкритій лінії шиї та плечей. Я майже фізично відчуваю цей дотик, тому схрещую руки на грудях, створюючи хоча б символічний бар'єр.

— Це мій клуб, якщо ти забула.

— Пам'ятаю, — усміхаюся я, але ця усмішка більше схожа на виклик. — Повернувся до свого «активного нічного життя»?

Його брова ледь помітно піднімається.

— Нічного життя?

— Раніше це називали блядками.

— А тебе це хвилює?

— Анітрохи, — випалюю, дивлячись йому просто в очі. — Просто цікаво побачити тебе з іншого боку.

На його губах з’являється ледь помітна, дражлива посмішка, і я вже шкодую, що взагалі відкрила рот. Між нами зависає важка мовчанка — дивно недоречна посеред гучного клубу. Навколо вирує натовп, гримить музика, хтось сміється поруч, а ми стоїмо в тіні колони й дивимося одне на одного так, ніби все інше втратило будь-який сенс. Я вирішую перервати цю небезпечну паузу першою.

— Ти хотів ще щось сказати, чи я можу йти?

— Хотів запитати, чи подобається тобі вечір.

— Подобався б більше, якби ти не витріщався на мене постійно.

Він не відповідає одразу. Кілька секунд мовчки розглядає мене, а потім трохи нахиляє голову набік:

— А мені якраз подобається, що ти не зводиш з мене очей. Весь. Вечір.

Щоки миттєво спалахують гарячим рум'янцем. Бути непоміченою мені так і не вдалося.

— Просто намагалася зрозуміти, який той Кирило, про якого дівчата пліткують у курилці.

— То може, переконаєшся особисто? — його голос падає до небезпечного шепоту.

— Боюся, та блондинка з тобою не погодиться, — відрізаю я. — Я піду?