Розділ 24

Емма

П’ятничний вечір огортає місто м’якою осінньою прохолодою. Я закриваю ноутбук майже о сьомій вечора й кілька секунд просто сиджу за робочим столом, дивлячись у темний екран монітора. Навколо панує звичний робочий хаос: креслення, зразки покриття, каталоги рослин і давно холодна кава.

Останні дні нагадують нескінченний марафон. Один об'єкт передаю виконробу, на іншому сварюся з постачальником через затримку саджанців, третій замовник раптом вирішує, що йому терміново потрібна нова концепція освітлення...

І десь між усім цим хаосом я постійно відволікаюся на думки про Кирила.

Після тієї розмови під час грози між нами ніби пролягла невидима межа. Ми більше не торкаємося особистого. Наші зустрічі під час уроків із Емілією стали підкреслено стриманими, суто діловими. Він поводиться як ідеальний замовник і турботливий батько: ввічлива усмішка, коротке «Доброго дня, Еммо», кілька запитань про успіхи доньки — і все.

Те, що останнім часом ловлю його холодну дистанцію, — прекрасно. Бо мені починає подобатися його голос, усмішка й те, з якою ніжністю він говорить про свою дитину. Я чекаю нашої зустрічі. Чекаю його погляду, від якого по спині бігають мурашки.

Зазвичай, коли з'являються такі відчуття, я відразу розриваю будь-які зв'язки, зустрічі чи спілкування. Але в цій ситуації це зробити доволі важко: стосунки в нас суто ділові, а кидати дитину лише через те, що її тато викликає у мене дивну реакцію — безсердечно.

Кирило тримає дистанцію так майстерно, ніби тієї ночі ми не відкрилися одне одному, а навпаки — посварилися, наговорили гидоти й вирішили більше ніколи не перетинатися.

«І це чудово, Еммо, — переконую я себе весь тиждень. — Ти ж цього й хотіла. Спокою й професіоналізму».

Тоді чому всередині все пече від гіркого почуття образи?

Беру телефон. На екрані висить кілька сповіщень від подруги, надісланих хвилин двадцять тому.

Соля: Ти де?

Ще в офісі.

Соля: Бігом додому! Я чекаю. Діана буде?

Так, із Владом. Я ще Матвія запросила, він буде з друзями.

Соля: Чудово! Дякую. Хвилююся капець...

Усе буде ідеально. Ти найкраща! 

Впевнена, сьогодні буде аншлаг.

За годину я вже стою перед дзеркалом. Чорна сукня на тонких бретелях ідеально підкреслює талію й відкриває витончену лінію спини. Яскравий макіяж приховує втому й недосип, а високі підбори додають впевненості. Відображення мені подобається. Потрібно ще підібрати аксесуари — і можна їхати. Діана з Владом чекатимуть на мене біля під'їзду, а Матвій обіцяв зустріти нас просто в клубі.

Нічний клуб «Belvedere» вражає з перших секунд. Здається, від мого останнього візиту сюди щось кардинально змінилося, а може, це просто атмосфера міняє все довкола. Приглушене неонове світло, глибокий якісний бас, що вібрує десь у грудях, і стильний натовп. Ми пробираємося до масивної мармурової барної стійки, де Соля впевненими, видовищними рухами змішує яскраві коктейлі.

Помітивши нас, вона сяє ще яскравіше, передає шейкер помічнику й вибігає з-за бару, міцно обіймаючи нас по черзі.

— Дівчата, проходьте! Зараз приготую для вас щось особливе, авторське!

— Це просто неймовірно! — вигукує Діана, перекриваючи музику, коли Соля подає нам келихи з ніжною рожевою піною та склянку з міцним безалкогольним віскі для Влада. — За чудову п’ятницю!

Я роблю ковток. Солодкувато-терпкий смак із легкими нотками грейпфрута й розмарину миттєво розслабляє. Напруга останніх днів починає повільно відпускати. Ми сміємося, обговорюємо дрібниці, аж поки до нас не підходить Матвій і не забирає Влада. Мій погляд мимоволі миготить за хлопцями — у бік VIP-зони на другому рівні. І серце робить важкий, болючий удар.

За напівкруглим диваном у м’якому неоновому світлі сидить Кирило. На ньому чорна сорочка з підвернутими рукавами. Він виглядає розслабленим і абсолютно чужим. Це не той Кирило, якого я бачила вдома чи на об'єкті. Кожен його жест, упевнена посадка, погляд — усе говорить про те, що перед нами хижак, який вийшов на власну територію.

Поруч із ним сидить Руслан, а з обох боків — дві сліпучі дівчини модельної зовнішності. Блондинка щось грайливо шепоче Кирилу на вухо, сміється й невимушено торкається його плеча.

Кирило не відштовхує її. Навпаки — трохи нахиляється, посміхається і повільно робить ковток віскі. Всередині мене все стискається в крижаний клубок. Гаряча хвиля злості й розчарування накриває з головою.

«...до появи доньки я вів досить активне нічне життя», — знущально виринає в пам'яті його давня фраза.

Схоже, він вирішив повернутися до своїх старих звичок. Мені має бути абсолютно байдуже на його походеньки. То чому ж ця картина так боляче чіпляє, залишаючи після себе липке відчуття ревнощів… зради?

Зради? Я сама ледь не сміюся від абсурдності цієї думки, відвертаюся й допиваю коктейль одним махом.

— Еммо? Ти в порядку? — Діана стурбовано примружується, помітивши, як я розізлилася.