Розділ 23

Кирило

«Можливо, воно того варте, Еммо»

Ці слова не виходять у мене з голови вже декілька днів. Я й досі до кінця не розумію, що саме мав на увазі. Можливо, справді варто. Можливо, робота, яку я роками ставив на перше місце, не повинна забирати в мене все життя. Можливо, Емілія справді навчила мене бачити речі, на які раніше я навіть не звертав уваги. А можливо, я говорив зовсім не про це... Бо після того вечора найбільше я думаю про Емму.

Про те, як вона сиділа навпроти мене з келихом вина — втомлена до межі, але все одно намагалася тримати спину рівно. Не показати свою вразливість та втому. Про те, як розповіла про своїх батьків та почуття. Як намагалася жартувати, коли говорила про речі, які досі болять. Як відкривалась мені, як хотіла дізнатись про мене. Після цієї розмови в мене з'явилося бажання захистити її, покращити її життя, забрати тривоги та проблеми. Хочеться турбуватись про неї. 

А цей її погляд, коли я сказав, що хочу дізнатися її краще.

Чорт.

Я справді цього хочу. І саме це починає мене серйозно напрягати. Що, в біса, зі мною відбувається?  З фізичним бажанням усе просто: воно спалахує, набридає й минає. Я ніколи не мав із цим проблем, завжди чітко розділяв пристрасть і реальне життя. Мої потреби закінчувалась на фізичному рівні, ніяких емоційних привязувань або бажання знати когось блище. 

А з Еммою не минає.

Вона сидить у моїй голові під час важливих нарад, з'являється перед очима, коли я підписую документи, першою спадає на думку, коли Емілія з гордістю показує мені свій новий малюнок.

Я пам'ятаю її різною: зухвалою, нестерпно принциповою, переляканою в тому клубному туалеті й тією самою жінкою, яка кілька днів тому сиділа в моїй вітальні й говорила про своє дитинство, дозволила мені ненадовго зазирнути туди, куди зазвичай нікого не пускає. 

Мені до божевілля хочеться торкнутися її але ще більше мені хочеться, щоб одного дня вона сама захотіла, щоб я її торкався. І ось тут починається справжня проблема. Я не звик чекати, сумніватися чи не знати, як отримати те, чого прагну.

З Еммою я вперше в житті поняття не маю, як поводитися. Водночас у мені живе чітке усвідомлення: вона мій діловий партнер та вчителька моєї доньки. Емілія щиро прив'язалася до неї. Один мій хибний крок, один надто різкий натяк і вона зникне з нашого життя, як тоді в клубі. Я не можу ризикувати спокоєм своєї дитини. В робочому плані ми можемо й не перетинатись так часто, але все одно не хочу псувати і їх. 

Тому останні кілька днів я прагну переконати себе, що найпростіший вихід — переключитися: на доньку, роботу, клуб, будь-яку іншу жінку... На що завгодно, аби тільки перестати думати про одну конкретну.

Короткий стукіт у двері витягує мене з роздумів. До кабінету із широкою, задоволеною усмішкою входить Руслан. Він кидає на мій стіл стос документів і недбало влаштовується у кріслі навпроти, закинувши ногу на ногу.

— Ну що, трудоголік, ще живий?

— Не дочекаєшся, — відрізаю, закриваючи ноутбук.

— Я, між іншим, прийшов врятувати тебе від нудної корпоративної смерті. Приніс звіт по Belvedere.

— Ти нарешті робиш щось корисне. Ти знаєш що існує пошта? 

Я відкриваю папку й починаю переглядати цифри.

— Ой, та ну тебе! Ти такий зануда став останнім часом, — він награно зітхає й махає рукою. — Де той хлопець, який міг перевернути місто за одну ніч?

— Нарешті подорослішав у свої тридцять пять, — спокійно відповідаю, не відриваючись від графіків. — Краще кажи, що там по показниках.

Півроку тому мій друг прийшов до мене з ідеєю інвестувати в новий масштабний клубний бізнес. Спочатку мене це абсолютно не вразило: клубне життя залишилося десь у минулому. Я мало що тямив у нічних закладах нового формату, та й після появи Емілії пріоритети сильно змінилися. Але коли Руслан показав цифри, бізнес-план і аналітику ринку — вони мене переконали. Зараз ми партнери: контрольний пакет акцій і фінансовий контроль на мені, а операційне управління, маркетингові стратегії та ведення закладу — повністю на ньому.

Я швидко гортаю сторінки й мимоволі піднімаю брову.

— Приємно здивований. Не сподівався, що ми вийдемо на такі цифри вже в перші місяці після відкриття.

— А я тобі казав! Формат працює, — гордо розправляє плечі Руслан. — Люди хочуть не просто прийти, випити й піти. Їм потрібне місце, де можна провести вечір, отримати враження й викласти половину зарплати заради красивого фото в соцмережах.

— Ти завжди вмів продавати людям їхні бажання.

— Саме тому ти й дав мені контроль над операційкою.

— Саме тому я дав тобі контроль над операційкою, а не над рахунками, — поправляю його з легкою усмішкою.

— Ось! Тепер я впізнаю свого Кирила.

— Що ще? — я закриваю папку й відкладаю її на край столу.

— У п'ятницю — презентація нової барної карти.

— Я чув.

— Не просто чув. Ти будеш.

— Побачимо.

— Ні, без «побачимо». Ти точно будеш.