Розділ 22

Емма

— Ну... раз ми сьогодні так щиро розмовляємо одне з одним... то, може, поговоримо про нашу першу зустріч?

Я завмираю з келихом у руках. Кілька секунд просто дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти: він справді зважився скинути карти чи вирішив підловити мене?

— Яку саме першу зустріч? — запитую, хоча серце вже робить важкий удар десь під горлом.

Кирило ледь помітно посміхається. Від цієї його усмішки по спині пробігає знайомий холодок.

— Не змушуй мене вдавати, ніби ми обоє не розуміємо, про що йдеться.

— Може, ти щось плутаєш? 

— Навряд чи, — він відхиляється на спинку дивана, не зводячи з мене темного погляду. — Я не впізнав тебе одразу. Тільки розумів, що десь бачив... Мене це навіть дратувало. Списував на те, що до появи доньки вів досить активне нічне життя. Але в той вечір ти виглядала інакше: яскравий макіяж, приглушене світло, алкоголь у моїй крові... А в суботу, коли ти так глянула на мене, пазл нарешті склався.

У грудях усе стискається. За вікном спалах блискавки на мить розрізає пітьму, а за секунду будинок здригається від грому.

Ось і все. Таємницю розкрито.

— Я так і думала, — тихо кажу я, ставлячи келих на столик.

— Що саме?

— Що ти згадав. У суботу.

Я схрещую руки на грудях, прагнучи повернути собі бодай краплю зовнішнього спокою. Не хочу, щоб він бачив, як у мені все тремтить. 

— Тоді чому мовчав цілий тиждень?

— По-перше, я не збирався обговорювати пригоди в туалеті клубу при своїй доньці, — спокійно відповідає Кирило. — По-друге... шукав правильний момент.

— Між нами не було «пригоди», — різко карбую я. — Сталася одна дуже безглузда й неприємна ситуація.

— Безглузда — це ще м'яко сказано, — він раптом стиха сміється.

Цей щирий, тихий сміх миттєво збиває мій захисний рефлекс. Напруга, яка тиснула на мене увесь тиждень, по трохи розчиняється. 

— З цим не посперечаєшся, — зітхаю, трохи розслабившись. — Якщо чесно, я чекала від тебе якоїсь підлості. Думала, ти мене знищиш.

— За що?

— За те, як я вчинила! За те, що трохи не позбавила тебе... чоловічої гідності.

— А як, на твою думку, я мав поводитися після цього? — він примружується з розваженою цікавістю.

— Ну, як зазвичай поводяться владні чоловіки з грошима. Вигнати мене з проєкту, скасувати угоду, зіпсувати репутацію. Зробити все, щоб показати: ти тут головний і з тобою такі номери не проходять.

— Ти справді була про мене такої думки?

— Перші кілька днів — так.

— Справедливо, — погоджується він без тіні образи.

Ми замовкаємо. За вікном лютує шторм, а у вітальні зависає тиша, у якій чути лише наше дихання. Я раптом гостро усвідомлюю абсурдність моменту: ще місяць тому я вважала його самозакоханим типом, який не вартує моєї поваги, а зараз сиджу в його вітальні, п'ю вино й обговорюю ніч, про яку мріяла назавжди забути.

— Я тоді справді злякалася, — зізнаюся вже зовсім іншим, тихим голосом.

— Я багато думав про це після того, як усе згадав і зрозумів, що поводився як останній виродок.

Я здивовано піднімаю брову:

— Ти? Не очікувала, що ти здатен це визнати.

— Я вмію визнавати свої помилки, Еммо, — його погляд стає серйозним і дуже прямим. — Ти не дала мені жодного шансу зрозуміти, що відбувається. Але ти й не ...

— А я мала? — гостро перебиваю його. — Я була сама в напівтемному туалеті. До мене підійшов п'яний незнайомець і вирішив, що має право торкатися мене тільки тому, що я стояла поруч. Що я мала зробити? Прочитати лекцію про особисті кордони й недоречність такої поведінки?

— Ні. Ти була повністю права, — без коливань відповідає він. — Я сприйняв тебе за іншу дівчину. Думав, це частина гри... Але це мене взагалі не виправдовує. Я хочу вибачитися перед тобою. За те, що налякав, чіплявся до тебе й змусив пережити цей стрес.

Ці слова дивують мене. У його голосі немає ні краплі фальші чи бажання виправдатися. Він каже це, бо усвідомив свою провину, і я щиро вірю в його каяття.

— Я бачив тебе різною, — продовжує Кирило, трохи нахиляючись у мій бік. — Спочатку — спокусливу дівчину в клубі. Потім — принципова бізнеследі, яка готова була загризти мене за свій проєкт. Далі побачив, із якою ніжністю ти ставишся до Емілії... І зараз мені складно скласти цих трьох жінок в один образ і зрозуміти, яка ти насправді.

— Можливо, це все я, — ледь усміхаюся.

— Можливо.

— А можливо, ти просто нічого про мене не знаєш.

— Саме тому я й хочу дізнатися, — м'яко, але безкомпромісно вимовляє він.

У мене перехоплює подих. Його слова супроводжуються поглядом, наповненим таким не прихованим бажанням, що я швидко ховаю ніяковість за ковтком вина.

— Ти завжди такий прямолінійний?