Розділ 21

Емма

О дев’ятнадцятій я нарешті глушу двигун біля будинку Кирила. Позаду виснажливий, божевільний день, але я не можу знову відмовити Емілії.

Наше заняття пролітає на одному подиху. Дівчинка з захватом показує нові малюнки, щебече про справи в садочку й просто сяє від щастя. За годину ми закінчуємо, але коли я вже збираюся прощатися, Емілія міцно обіймає мене за талію й дивиться благальними очима:

— Еммо, будь ласка... зачекай ще трішки. Посидь зі мною, поки я засну.

Протистояти цьому погляду просто неможливо. Я киваю, усміхаюся й іду з нею до дитячої. Поки читаю їй казку, за вікном починається справжнє пекло. Небо розривають спалахи блискавок, глухий грім струшує шибки, а стіна зливи здається такою щільною, що за декілька метрів нічого не видно. Вітер із силою гне дерева до землі.

Коли Емілія нарешті солодко засинає, я тихо зачіпаю двері й виходжу у вітальню. Світло на першому поверсі приглушене. Кирило стоїть біля панорамного вікна з келихом у руці й спостерігає за бурею.

— Дякую, що вклала її, — він повертається до мене й уважно оглядає мій втомлений вигляд.

— Немає за що. Буду їхати. 

— Ти нікуди не поїдеш у таку негоду. Дороги затоплені, таксі сюди зараз навіть не доїде, а їхати самій у такий шторм — це самогубство.

— Кириле, мені треба додому...

— Ні. Ти залишишся тут, поки це не вщухне. Сідай. Вина будеш?

Я мовчки киваю у відповідь. Важко зітхаю, розуміючи, що він повністю правий, і опускаюся на м'який диван. Кирило йде на кухню, повертається з келихом сухого червоного вина й подає мені. Потім сідає навпроти на безпечній відстані, спирається ліктями на коліна й уважно вивчає моє обличчя.

— Чому ти така виснажена, Еммо? — його голос лунає м'яко, але з чіткими нотками турботи. — Може, варто припинити ці заняття?

Я відпиваю маленький ковток вина й дивлюся на келих у своїх руках:

— Ні, ми домовилися про місяць, і я справлюся…

— Давай залишимо два заняття на тиждень.

— Невже ти піддаєшся?

— Йду назустріч, бо бачу, що ти себе заганяєш, — спокійно відповідає Кирило.

— Знаєш... я маю визнати, що була не права стосовно тебе, — тихо кажу я, піднімаючи на нього очі. — Коли ми тільки познайомилися, я наговорила тобі дурниць про батьківство. Але тепер бачу: ті перші ситуації були винятком. Я на власній шкурі зрозуміла, наскільки важко поєднувати таку божевільну роботу й дитину. Проте це цілком реально, і ці кілька годин... вони справді дуже важливі та приємні для Емілії. Я не хочу їх кидати.

— Ого, неочікувано, — Кирило ледь помітно піднімає келих. — Радий, що зміг трішки змінити твоє упереджене ставлення. Але чому ти взагалі так ненавидиш нянь?

Я затримую подих. За вікном розривається грім, від чого я здригаюся й переводжу погляд на яскраві спалахи за шибкою. Всередині раптово виникає бажання відкритися йому.

— Мої батьки завжди були зайняті, — тихо починаю, крутячи келих у пальцях. — Вони лікарі. Я їх майже не бачила. За мною дивилися всі підряд: сусіди, бабусі, їхні друзі, а пізніше — няні. Батьки ніколи не знаходили на мене навіть години на день. Усе дитинство мені здавалося, що життя та здоров'я чужих людей для них важливіші за мене. Мама народила мене ще на інтернатурі. Я не була в їхніх пріоритетах. А потім... мені здається, вони мене так і не полюбили. Для них дитина стала лише формальністю. Я змалку чула, які в мене видатні батьки: як батько, один із найкращих онкологів, рятує життя, а мати дає надію як репродуктолог. У мене складається враження, що вони здатні любити всіх навколо... крім мене.

— І тобі їх бракує? — м'яко запитує Кирило. Його погляд стає неймовірно теплим. В його очах немає огидного жалю, і це мене дивовижно заспокоює.

— Дуже, — гірко зізнаюся я. — Ми виросли абсолютно чужими людьми. Навіть зараз спілкуємося раз на місяць, і то тільки тому, що я телефоную першою. У них же робота.

Кирило уважно слухає, не зводячи з мене очей, а потім повільно промовляє:

— Саме тому ти береш на себе занадто багато. Намагаєшся робити все сама й контролювати кожен цвях. Як власниця бізнесу, ти не повинна особисто їздити по всіх об'єктах 24/7. Ти вже розширилася до таких масштабів, що тобі критично необхідно змінювати структуру управління й делегувати обов'язки. Інакше ти просто вигориш.

— Не люблю передавати свою роботу іншим, — заперечую.

— Бо вони зроблять гірше?

— Бо я не переношу, коли щось зроблено абияк. Мені спокійніше, коли я особисто перевіряю кожну дрібницю.

— Контроль-фрік, — він ледь помітно усміхається кутиками губ.

— Мені здається, ми в цьому схожі, — відповідаю я, примружившись. — Чи я помиляюся?

— Я теж таким був. До появи Емілії, — тихо зізнається він, і в його голосі з'являється м'якість, яка завжди виникає, коли він говорить про доньку. — Вона змусила мене повністю переглянути життя. Раніше мій світ складався з нескінченних проєктів, пабів і гулянок. А цей рік змінив усе. Робота важлива, але якщо донька просить приїхати або взяти її з собою — я скасовую зустрічі й їду. Останній раз, коли я дозволив собі випити зайвого й відірватися в клубі, це було на відкритті власного закладу...