Розділ 20

Емма

Минає майже тиждень. Дні виснажливого, божевільного темпу, у якому я намагаюся не зійти з розуму. Перестаю розуміти, який сьогодні день.

Вранці — об'єкт на Оболоні. Опівдні — зустріч із постачальником. Після обіду — сквер, де підрядник примудрився висадити половину рослин не там, де я планувала. Між усім цим дзвінки, повідомлення, кошториси й нескінченне «Еммо, а можна швидко уточнити?..».

Також об’єкт Кирила запустився в роботу на повну потужність: постійні дзвінки від підрядників, узгодження закупівель, контроль за вирівнюванням ґрунту під майбутні насадження. Але ж він у мене далеко не єдиний! Паралельно горять терміни ще на двох приватних ділянках, де потрібно терміново завершити посадку рослин до перших холоднокровних заморозків, плюс реставрація для корпоративного клієнта.

Я розриваюся між кресленнями, постачальниками та об'єктами в різних куточках міста. До мене нарешті приходить чітке усвідомлення: я більше не справляюся сама. Мені катастрофічно потрібно починати делегувати обов'язки — найняти асистента, віддати частину технічного контролю виконробам, бо я просто валюся з ніг від втоми.

Найважчим виявляється поєднувати цей божевільний робочий хаос із поїздками до Емілії. Їхній житловий комплекс розташований у самому центрі: щоб доїхати туди через нескінченні затори, провести заняття й повернутися до своїх справ, я витрачаю по три години. Це просто гігантський шматок часу, якого в мене зараз немає взагалі.

Два дні тому мені довелося зробити те, від чого всередині все стиснулося — відмовити малечі. Вона дзвонила з телефону батька, щебетала про нові фарби, а я, ковтаючи клубок у горлі, вигадувала робочі причини, чому не можу приїхати. Мені справді боляче її розчаровувати, але я фізично вигораю. До того ж... постійні візити в дім Кирила — це занадто велике випробування для моїх і без того розхитаних нервів.

У п'ятницю ввечері нарешті вириваюся на зустріч із Сольою. Ми сидимо в затишній кав'ярні, і я з насолодою п'ю свій великий стакан гарячого лате.

— Я більше не можу, Ем, — емоційно махає руками Соля, розмішуючи цукор у чашці. — Я написала заяву. Все, гудбай!

— І що тепер? Йдеш в той клуб? 

— Вже перейшла! З понеділка виходжу в «Belvedere». Так що скоро чекаю вас із Діаною на дегустацію авторських коктейлів.

— Вітаю! Це справді крутий крок.

— Дякую! — Соля примружує очі й спирається ліктями на стіл, вивчаючи моє обличчя. — Так, а тепер розказуй про свого гарячого татуся. 

— Робота кипить. Він підписав усі папери, кошторис затвердив без жодного слова. Поводиться як ідеальний, зібраний бізнесмен. Про той випадок у клубі — ані слова.

— Взагалі? — дивується Соля. — Навіть натяку?

— Жодного. Але цей його погляд... — я здригаюся, згадуючи, як він дивився на мене кожного разу при зустрічі. — Він ніби вивчає мене і кожен раз з'являється таке відчуття що він скаже, підніме тему нашої першої зустрічі. І мені зараз взагалі не до цього. Окрім його будинку, у мене ще купа об'єктів, де треба горіти 24/7. Я розумію, що треба терміново шукати ще людей і делегувати частину роботи, бо просто згорю. Емілія постійно кличе на заняття, я витрачаю купу часу на дорогу через усе місто, а справи стоять. Мені довелося їй відмовити... Так шкода дівчинку, але я фізично не витягую цей марафон.

— Емм, ти просто виснажена, — Соля співчутливо бере мене за руку. — Ти береш на себе занадто багато. Якщо не почнеш віддавати частину завдань іншим, упадеш без сил прямо на тих своїх газонах.

— Але ти ж знаєш мене, — зітхаю я. — Здається, краще за мене ніхто не зробить. Та й взагалі, я тут паралельно думала про свої сторінки в соцмережах. Поки це лише суха інформативна візитка. Думаю, взимку найняти контент-мейкера... Бо зараз на це ні сил, ні часу.

— О, ну нарешті! — усміхається Соля. — Мій блог, між іншим, дуже допомагав минулому бару. Кожен другий клієнт казав, що прийшов саме з соцмереж.

— Та вони дурні, що не платили тобі відсоток від продажів! — обурено хмурюся я. — Зараз вони швидко зрозуміють, як їхня жадібність вилізе їм боком.

— Та що вже казати... —  махає рукою подруга. — Я пропрацювала там три роки. А за всі ці роки вони лише накинули кілька тисяч та всунули той соцпакет. І вся ця фігня про «одну велику сім'ю»... Дурна я була, що раніше не пішла.

— А що ж раптом змінилося?

— Руслан.

— Подобається? — грайливо піднімаю брову.

— Та ні, як чоловік — взагалі ні. А от як керівник — просто топ! Він так чітко все розклав по поличках, розказав стратегію та бачення моєї посади... І головне — дуже лояльний до моїх умов. Він без базарних торгів погодив мені потрійну зарплату й сказав, що це ще не остаточна сума!

— То цей Русланчик хитрий лис.

— Руслан просто знає, як зацікавити крутого працівника, — усміхається, а потім хитрувато мружиться: — До речі! Виходить, що твій сексі-татусь — тепер мій бос. Ти чому мені одразу не сказала, що він співвласник?

— Ну... я не те щоб приховувала, — виправдовуюся, трохи ніяковіючи. — Просто так трапилось. І він не мій і не сексі.

— Поговоримо про це через деякий час! — награно обурюється подруга, але одразу посміхається.