Розділ 17

Емма

Ранок суботи зустрічає мене важкою головою. Таке відчуття що вона зараз розколиться навпіл. Прокидаюся від різкого сигналу будильника й одразу затискаю скроні долонями. Ну й коктейлі були в тому клубі... я ж навмисне пила зовсім трохи, контролювала кожен ковток, бо чітко пам'ятала, що зранку мене чекає Емілія. Солі точно потрібно негайно переписати там барне меню й замінити постачальників алкоголю, бо якість напоїв просто катастрофічна.

Попереду шалений день: спочатку заняття з малечею, а одразу після обіду треба заїхати на об'єкт і прийняти важливу роботу в підрядника. Швидкий душ трохи приводить до тями. Одягаюся максимально зручно — звичайні джинси й чорну футболку з V-подібним вирізом. Переливаю гарячу каву в термочашку й поспішаю до виходу.

Сьогодні я хочу продовжити вчити Емілію глибокому поєднанню кольорів. Мені хочеться, щоб її малюнки стали більш об'ємними й живими. Я накидала легкий план заняття, побудований навколо природи, дерев і всього, що їй подобається. Оскільки вона вже ходить до художньої школи й має базові навички, повторювати нудну теорію немає сенсу. Ми будемо експериментувати й драйвувати.

Доїжджаю до житлового комплексу, паркуюся й пишу Кирилу коротке повідомлення, що я вже на місці. Коли двері пентхауса відчиняються, на порозі з'являється він. Знову по-домашньому — у простих шортах і темній футболці. Його усмішка й особливий блиск темних очей на секунду змушують мене забути, що я взагалі-то його терпіти не можу. І це мене злить, чіпляє, не подобається реакція мого тіла на нього. Поруч із ним потрібно завжди тримати мозок увімкненим і не дозволяти емоціям брати гору.

— Доброго ранку, — кажу  й сама чую, наскільки дивно звучить мій голос.

— Доброго.

З глибини квартири кулею вибігає Емілія, з радісним визском кидається мені на шию й міцно обіймає:

— Еммо! Ти прийшла!

— Привіт, маленька художнице.

— Потрібно трішки зачекати, — посміхається Кирило, переводячи погляд із доньки на мене. — Ми сьогодні трохи проспали. Вчора довго не міг вкласти Емі, вона вся була в очікуванні вашої зустрічі.

— Усе добре, у мене є достатньо часу. Я зачекаю.

— Ти снідала? — запитує він, відступаючи вбік і пропускаючи мене до вітальні. — Будеш вівсянку з нами?

— Від кави не відмовлюся.

— До речі, давайте на «ти», — раптом пропонує Кирило, спираючись на дверний одвірок. — Усе ж таки ми зараз не на роботі.

— Я не проти.

Поки вони снідають, я тихо спостерігаю за ними збоку. Як мило вони їдять, як турботливо Кирило витирає серветкою забруднений джемом підборіддя доньки, як вона щось захоплено йому щебече, а він слухає її з безмежною ніжністю. Всередині все перевертається. Розумію, що він люблячий тато, а моє перше враження про нього як про холодного й бездушного сухаря було абсолютно помилковим. Або він чудовий актор і ця вся картина тимчасова вистава, хоча реакція Емі говорить про протилежне.

Заняття проходить весело, драйвово й непомітно швидко. Ми продовжуємо малювати двір її мрії. Я навмисно запропонувала їй саме такий сюжет: через дитячі фантазії мені набагато легше зрозуміти, як краще облаштувати територію на їхній реальній ділянці, що варто додати, а що змінити. Коли ми закінчуємо та йдемо з художньої студії до зали, Емілія випадково перевертає коробку, і її художнє приладдя — олівці, пензлі, маркери — гучно розлітається по всій підлозі.

— Ой... — ніяковіє малеча.

— Нічого страшного, зараз усе зберемо, — сміюся я й стаю на коліна на килим, допомагаючи їй складати олівці.

У цей момент до нас підбігає Кирило й також нагинається, щоб підняти кілька пензлів. Я піднімаю погляд і наш простір стискається до кількох сантиметрів і він завмирає. Його погляд впивається в моє обличчя, ковзає по рисах, опускається до вирізу футболки й миттєво повертається до моїх очей. Я виразно бачу, як у його зіницях спалахує блискавка: здивування, шок, а потім — повне, остаточне усвідомлення.

Він згадав. 

На його губах повільно розливається хижа, прониклива усмішка. Вона пропікає мене наскрізь. Але він не каже жодного слова. Думаю, свідомо не показує, що впізнав мене, при дитині. Знову ця дівчинка рятує мене від свого батька і його бурхливої реакції. Серце виривається з грудей, у скронях лупить божевільний пульс. Паніка охоплює все моє тіло. 

Ні-ні-ні. Може мені здалося і він не впізнав.

Мені потрібно терміново брати себе в руки.  Всередині все обривається. Я швидко дозбирую речі, підводжуся й намагаюся вирівняти дихання, хоча руки дрібно тремтять.

— Нам потрібно зустрітися в понеділок для узгодження кінцевого варіанту проєкту, — підводжусь і намагаюсь дивитись його в очі, не хочу щоб він бачив що я боюсь чи хвилююсь. — Щоб спланувати графік і нарешті ставити об'єкт у роботу.

— Згоден, — його голос лунає надто оксамитово й спокійно, але ця хижа усмішка так і не сходить із його обличчя. — Узгодьте точний час із моїм секретарем.

— Добре! Бувай, Еміліє!

— Еммо! — гукає Емілія вслід. — У ти ще прийдеш?

Я обертаюся до неї й змушую себе усміхнутися.

— Звичайно. Ми з татусем домовимося коли зустрітись і він тобі скаже.