Розділ 16

Емма

Крізь сон відчуваю дивне, м'яке тепло, яке обгортає плечі, і тонкий, ледь вловимий аромат — суміш дорогого тютюну, сандалу й свіжого нічного повітря.

Розплющую очі. Навколо напівтемрява, а за панорамними вікнами пентхауса повільно зароджується рожевий світанок. Я лежу на дивані у вітальні Кирила, загорнута в пухнастий плед, а на столі поруч тихо парує свіжозварена кава.

— Доброго ранку.

— Доброго, — відповідаю й трохи ніяково поправляю волосся. — Вибачте. Я не планувала залишатися на ніч.

— Ви й не залишалися. Просто заснули, — спокійно відповідає він, ставлячи чашку на стіл. — Я вас не будив.

Мій погляд автоматично опускається на плед, а потім повертається до нього.

— Це ви мене накрили?

— Так, я.

— Дякую.

— Кава?

Я киваю і він наливає мені чашку й підсуває її через острівець.

— Без цукру.

— Звідки ви знаєте?

— Ви пили її так минулого разу.

— Ви запам'ятали?

— Я добре запам'ятовую деталі.

— Небезпечна риса.

— У роботі  корисна.

Всміхаюся й роблю ковток на кілька секунд між нами западає тиша, але цього разу вона зовсім не незручна. Навпаки, дивна й напрочуд спокійна. Я сиджу на його кухні, п'ю каву, а він стоїть навпроти мене й гортає щось у телефоні, і все це настільки буденно, що мозок відмовляється сприймати це як реальність.

— Як там ваш прорив? — питаю я, перш ніж встигаю подумати, чи варто взагалі цікавитися його справами.

Він піднімає погляд.

— Виправили. До ранку все працює нормально.

Кирило стоїть біля кухонного острова, спираючись стегном на стільницю, й тримає в руках свою чашку. Він без піджака, верхні ґудзики сорочки розстібнуті, а рукави закочені до ліктів. Виглядає втомленим, але дивовижно спокійним.

Він ледь помітно усміхається — самими кутиками губ, але цього достатньо, щоб його обличчя стало зовсім іншим. М'якшим, майже добрим.

— Татусю! Еммо! — з коридору вибігає сонна Емілія в рожевій піжамі з зайчиками. Вона мружиться від світла, одразу лізе до Кирила на руки, а іншою ручкою тягнеться до мене. 

— Доброго ранку, сонечко, — Кирило одразу відкладає телефон.

Кирило легко підхоплює її, пригортає до себе й цілує в скроню. Я усміхаюся, спостерігаючи за ними, і раптом у грудях солодко й лячно стискається серце. 

— Ви каву п'єте?

— П'ємо.

— А я хочу снідати.

— Тоді сідай.

Емілія забирається на стілець, а Кирило відкриває холодильник.  Я дивлюся на них і розумію що це схоже на сімейний ранок. Ми всі трьох на цій кухні, у променях ранкового сонця, з чашками кави й дитячим сміхом…  Наче я вже давно тут своя. Мені стає від цього трохи не по собі, тому я одразу відкидаю цю думку. 

Це надто схоже на справжній сімейний ранок.

Думка пропікає свідомість свіжою панікою. Ні-ні, Еммо, гальмуй. Це просто робота, ти лише допомагаєш із дитиною. 

Двома годинами пізніше я вже з головою поринаю у свій звичний ритм. Робочий день минає в шаленому темпі: кілька дзвінків від постачальників матеріалів, коротка зустріч із підрядниками й виїзд на два наші загородні об'єкти. Перевіряю укладку плитки, приймаю роботу з монтажу вуличного освітлення, звіряю креслення. Фізична праця й постійний контроль трохи збивають ранковий туман і вибивають із голови теплоту пентхауса.

Увечері, коли я нарешті повертаюся додому з думкою про гарячу ванну, телефон розривається від дзвінка Солі.

— Еммо! Ніяких відмовок, ти мені потрібна! — випалює подруга замість привітання. — Директор того клубу, Руслан, запросив мене сьогодні на дегустаційну розвідку. Я маю прийти як таємний покупець, випробувати їхнє поточне барне меню, зацінити атмосферу й винести свій суворий вердикт.

— Соль, я виснажена...

— Благаю! Я сама боюся, мені потрібна фокус-група й підтримка. Я вже підмовила Діану й Олівію. Дівчата з нами. Збирайся, ми заїдемо за тобою через годину!

Відмовити Солі, коли вона горить своєю справою, просто неможливо.

За годину ми вже вчетверте входимо до панорамного, напівтемного й розкішного клубу. Атмосфера тут вирує: м'яке неонове світло, глухий, глибокий бас, дорогі парфуми й легкий сміх. Ми вмощуємося за кутовим VIP-столиком. Дівчата сяють, ми замовляємо серію авторських коктейлів, оцінюючи подачу, баланс смаку та якість льоду.

Ми розслабляємося, п'ємо, сміємося й обговорюємо останні новини. На якийсь час я справді відключаю голову від креслень, виконробів і будівництва.

— Ну як вам, дівчата? — біля нашого столика з'являється високий, статний чоловік у темному піджаку. Це, певно, Руслан, директор закладу. Його погляд уважно сканує наш стіл.

Соля, покручує келих із напівпрозорим напоєм, і впевнено посміхається: