Розділ 15

Кирило

День із самого ранку йде шкереберть. Спочатку міські служби знову затримують видачу дозволів на будівництво нового об'єкта, потім банк висуває якісь безглузді вимоги щодо додаткових паперів для видачі кредиту. Телефон не затихає ні на хвилину. Я планував звільнити вечір і приїхати додому раніше, щоб особисто побачити, як пройде перше заняття Емми з донькою, але бізнес знову руйнує всі плани.

Проте, на диво, всередині немає жодного тривожного відчуття. Я абсолютно спокійний за Емілію. Чомусь я цілковито довіряю Еммі. До того ж Галина Петрівна — людина, яка виростила мене самого й працювала моєю нянею ще з мого дитинства, після вчорашнього візиту дівчини висловилася про неї дуже тепло. А якщо Галина каже, що людина хороша, я зазвичай прислухаюся. Зараз вона доглядає за моєю квартирою, готує й тимчасово приглядає за Емі, поки ми в пошуках постійної няні.

Зазвичай о четвертій вона вже йде додому, щоб забрати власних онуків. Але сьогодні Галина попросилася піти раніше, бо в її доньки день народження. А я через ці кляті папери запізнююся!

Тепер, дивлячись на годинник у машині, розумію, що поставив її в незручне становище. 17:10. Чорт. Я запізнився й підставив Галину, але знаю її непохитний характер: вона ні за що не залишить Емілію тільки з Еммою, поки я особисто не переступлю поріг.

Коли я нарешті тихо відчиняю двері й заходжу в квартиру, у холі панує абсолютна тиша. Швидко прямую на кухню, де на мене чекає Галина Петрівна з німим докором в очах.

— Вибачте, Галино! Нехай вас Сергій підвезе, — кажу я, прямуючи до неї.

— Вони в студії, — пошепки відповідає вона.

— Як усе протікає?

У відповідь Галина м'яко усміхається й прикладає руки до серця: 

— Добре, дуже добре. Емілія щаслива. А Емма... вона дивовижно з нею ладнає.

Я киваю, хоча сам не розумію, чому її слова викликають у мені дивне задоволення.

— З днем народження доньку привітайте від мене, — передаю їй конверт з грошима. 

— Обов'язково.

Вона швидко бере сумку й виходить. Вона хвилюється за Емілію як за рідну, адже перший час саме Галина допомагала мені з донькою: підказувала, підтримувала, давала поради. На той момент моїй матері якраз поставили важкий діагноз і батькам було зовсім не до нас із внучкою.

Сам же тихо, на пальцях, підходжу до художньої студії Емі. Двері трохи привідкриті, і я застигаю в коридорі, спостерігаючи за ними з тіні.

Вони вмостилися просто по центру кімнати на килимі й щось захоплено малюють. На великому аркуші вимальовується гарний будинок. Емілія, розмахуючи пензликом, емоційно розповідає, що саме вона хоче бачити навколо нього: великі дерева, гойдалку й басейн. Я слухаю її щебет і раптом усвідомлюю: донька описує двір своєї матері...

У грудях моментально стає сумно й стискає болем. Вона сумує за нею. Емілія може щодня говорити з матір'ю по відео, може бачити її обличчя, чути голос, розповідати про дитячий садок і свої малюнки, але це не замінить живої присутності.

У нас із моєю колишньою чудові, дорослі стосунки. Ми цивілізовано порозумілися й прийшли до спільного рішення, що Емілії буде краще жити зі мною в Києві. Але донечка все одно дуже тужить за мамою. Мені потрібно якнайшвидше закрити всі питання з житловим комплексом. І, звісно ж, мама... Лікування моєї матері зараз проходить успішно, є помітні покращення. Лікар дає хорошу надію на те що не буде потрібна ще одна складна операція. Як тільки прийдуть остаточні позитивні результати тестів, треба буде одразу завести доньку в Америку, щоб вона провідала маму.

Я продовжую стояти в коридорі, підслуховуючи їхню розмову. Як мене б не дратувала ця норовлива й гостра на язик дівчина, я мушу визнати: найняти її на ці уроки було надзвичайно розумним рішенням. Вона нахабна, різка, сперечається зі мною з приводу й без, лізе туди, куди її ніхто не просив, і має якусь дивовижну здатність виводити мене з рівноваги буквально одним реченням. Але донька виглядає по-справжньому щасливою поряд із нею. Я ще кілька секунд спостерігаю за ними, поки телефон у кишені раптом не починає гучно дзвонити.

Чорт! Спалився...

Емма миттєво повертає голову до дверей і підловлює мене на підгляданні. Вона дивиться на мене, потім на телефон у моїй руці, і я бачу, як на її губах з'являється ледь помітна посмішка.

— Ви давно тут стоїте? — питає вона, не випускаючи пензля з рук.

— Недостатньо довго, щоб почути щось справді цікаве.

— А я вже подумала, що у вас з'явилася нова звичка — підслуховувати людей під дверима.

Я кидаю на неї короткий погляд. Телефон знову наполегливо дзвонить. Це керівник «Хвої», мого заміського комплексу. Відповідаю одразу:

— Слухаю.

— Кириле Олександровичу у нас аварія! — горланить він у слухавку так, що чути на всю кімнату. — Прорив головної труби! Весь комплекс залишився без води!

Я заплющую очі. Саме цього мені сьогодні й не вистачає для повного щастя.

— Викличте аварійну бригаду і шукайте можливість підключити резервне постачання.

— Уже займаємося!

— Я буду через двадцять хвилин.