Розділ 14

Емма

Автомобіль зупиняється біля висотки в самому центрі міста. Я ще раз подумки нагадую собі, що їду сюди виключно заради Емілії й що це востаннє я піддаюся її дитячим чарам. Наступного разу чітко відмовлюся! Ну але сьогодні так трапилось, що на цей час у мене немає жодних важливих дзвінків чи зустрічей, а попрацювати з кресленнями я цілком можу й ввечері з дому.

Сергій допомагає нам дістатися квартири: всюди відчиняє двері, притримує ліфт. Дуже привітний, милий та добрий чоловік. Чому ж Кирило не міг знайти няню, схожу на цього чудового водія?

Ми піднімаємося на останній поверх. Вперше бачу, щоб на майданчику було лише двоє дверей. Невже тут тільки дві квартири на поверх?! Розкіш... Мені до такого статку ще рости й рости. Ще в ліфті мене не залишає відчуття, що я потрапила в зовсім інший світ. Навколо скло, метал, приглушене світло, а за панорамними вікнами місто розстеляється далеко внизу, ніби хтось розгорнув величезну карту Києва просто під ногами. Краса неймовірна, і це лише хол!

— Красиво, правда? — Емілія тягне мене за руку, щойно двері ліфта безшумно розсуваються.

— Дуже, — чесно відповідаю я.

Але найбільше мене дивує не сам краєвид, хоча він справді затамовує подих, а сама квартира. Я очікувала побачити дорогий, холодний інтер'єр, який зазвичай буває в таких людей, як Кирило: надто правильний, стерильно-дорогий й абсолютно безликий, де кожна річ стоїть на своєму місці лише тому, що так вирішив дизайнер.

Натомість перше, що я бачу, переступаючи поріг, — це маленькі рожеві гумові чобітки біля дверей. Потім рюкзак із єдинорогом, який недбало лежить на лавці. На стіні висять кілька дитячих малюнків у рамкаx, а на одному з них великими різнокольоровими літерами виведено: 

«Мій татусь найкращий ❤️».

Я мимоволі затримую на ньому погляд, бо цей малюнок говорить про багато що. І в голові знову виринає запитання: чому ж вони не знали одне про одного аж цілих п'ять років?

— Це я сама зробила, — гордо повідомляє Емілія. — Татусь сказав, що повісить його тут, щоб бачити щоразу, коли повертається додому.

— Схоже, він дотримався обіцянки.

— Він завжди так робить!

Ця проста, випалена з дитячою впевненістю фраза чомусь змушує мене глибоко замислитися.

— Добрий день, Еміліє, — до нас із глибини передпокою виходить жінка років п'ятдесяти, охайно вдягнена й щиро усміхнена. — А це, мабуть, Емма?

— Так! Це моя Емма! — радісно вигукує дівчинка, підбігає до мене й міцно обіймає за стегна.

Я ніяковію від такої раптової ніжності, споглядаючи на жінку трішки шоковано. На моєму обличчі моментально з'являється сором'язлива й дещо нервова посмішка.

— Мене звати Галина Петрівна, можна просто Галина, — представляється вона.

— Дуже приємно. Я Емма, — вітаюся у відповідь.

— Мені також. Кирило попереджав, що ви сьогодні зайдете.

Я кидаю на Емілію швидкий погляд. Отже, він усе-таки контролює ситуацію й чудово зрозумів, що я не змогла відмовити його доньці. Хоча після їхньої телефонної розмови це було більш ніж очевидно.

— Ми ненадовго, — мовлю я.

— Татусь сказав, що можна! — Емілія вже наполегливо тягне мене за руку вглиб квартири. — Ходімо! Я все покажу!

Я дозволяю їй вести мене, хоч спочатку й планувала лише швидко поглянути на її малюнки й одразу поїхати. Проте вже за кілька хвилин розумію, що поспішати звідси мені зовсім не хочеться.

— Оце моя студія! — дівчинка відчиняє білі двері, і я замираю на порозі.

— Нічого собі...

Це не просто дитячий столик із фарбами в кутку кімнати, як я собі уявляла. Це справжня художня майстерня в мініатюрі! Величезне вікно, під яким стоїть широкий стіл, кілька мольбертів, акуратно розкладені олівці, фарби, пензлі, альбоми різного формату, коробки з пластиліном, пастеллю та всіляким професійним приладдям, назви якого я навіть не очікувала побачити в кімнаті шестирічної дитини.

На стінах висять її роботи: деякі явно хаотичні, дитячі, інші — напрочуд старанно й акуратно виконані.

— Це тато мені зробив, — пояснює Емілія, показуючи на великий дерев'яний мольберт. — Він сказав, що якщо я люблю малювати, у мене має бути власне місце, де я зможу робити це скільки захочу.

Я проводжу поглядом по кімнаті й з подивом ловлю себе на думці, що починаю щиро захоплюватися цим чоловіком. Може, він і справді не такий уже й поганий батько?..

— Він часто тут із тобою малює?

— На вихідних. І коли раніше з роботи повертається — теж малює, — Емі підходить до одного з малюнків. — Ось це ми разом робили.

На аркуші намальоване велике дерево, а під ним дві фігурки — велика й маленька, які тримаються за руки.

— Це ти?

— А це татусь.

— А дерево?

Дивлюся на цей малюнок і раптом відчуваю важкий, болісний клубок у грудях. Я стільки разів безжально називала Кирила байдужим трудоголіком і поганим батьком, навіть не здогадуючись, як насправді влаштоване їхнє життя! Можливо, я справді бачила лише вирвані з контексту шматочки. Можливо, зустріла Емі у взагалі не типових для них обставинах...