Розділ 13

Емма

Рівно о першій біля офісу зупиняється чорний автомобіль. Я ще кілька секунд дивлюся на нього крізь вікно, намагаючись зрозуміти, що це: показова турбота чи чергова витівка Кирила. Міг же просто скинути локацію й не палити бензин заради мене.

Телефон у руці вібрує. Опускаю погляд:

«Виходь».

Я швидко перевіряю список необхідного, який учора похапцем склала, хапаю сумку й виходжу на вулицю. Водій чемно відчиняє переді мною дверцята, а на задньому сидінні вже сидить Емілія в автокріслі. Побачивши мене, вона одразу висувається вперед:

— Еммо! Ти прийшла!

— А куди ж я подінуся, — усміхаюся, сідаючи поруч.

— Ми сьогодні купимо все-все?

— Якщо твій татусь не вирішить, що нам потрібні ще якісь погодження та дозволи, то так.

Емілія сміється, а я ловлю себе на тому, що поруч із нею зовсім не відчуваю тієї напруги, яка виникає щоразу, коли в моєму полі зору з'являється її батько. Автомобіль рушає, і перші кілька хвилин ми активно обговорюємо, який мольберт краще вибрати, скільки нам потрібно фарб і чи варто купувати одразу найбільший набір пензлів.

— Можна я сама виберу? — питає Емілія, зазираючи мені в очі.

— Звичайно.

— Тоді я виберу найкрасивіші!

— А якщо найкрасивіші виявляться найгіршими за якістю?

Дівчинка на мить замислюється, зсунувши брівки:

— Тоді візьмемо найкрасивіші й найкращі! Ти ж мені покажеш, які це?

— Оце правильний підхід. Покажу, звісно.

Я щиро сміюся, а потім сама не помічаю, як починаю розпитувати її про садок, друзів, улюблені заняття й те, що вона найбільше любить малювати. Вона відповідає на все з такою дитячою щирістю й захопленням, що я поступово забуваю і про водія, і про машину, і про те, що це взагалі-то офіційна робоча поїздка.

— А твоя мама теж любить малювати? — питаю я, коли розмова якимось чином торкається її сім'ї.

Емілія на секунду замислюється, а потім киває:

— Мама любить малювати сукні.

— Справді?

— У неї багато-багато малюнків! Вона зараз в Америці.

Я дивлюся на дівчинку, намагаючись добирати слова:

— Поїхала по роботі?

— Ні, вона там живе.

— Ти, напевне, скучила?

— Дуже, — спокійно відповідає Емілія. — Але ми кожного дня розмовляємо по телефону. По відео!

— Як добре... — пробую натягнути посмішку на обличчя.

З'являється таке відчуття, ніби серце хтось узяв у руки й міцно стиснув. Мати казна-де за океаном, батько вічно на роботі... Дитина фактично сама. У мене всередині все неприємно стискається від жалю.

— А з татом ти з народження живеш?

Емілія повертає до мене голову й дивиться так, ніби я поставила найдивовижніше запитання у світі:

— Я ж татуся знаю лише рік.

— Що?.. — Я навіть не одразу розумію, що саме мене так приголомшило.

— Ну, я раніше його не знала, — пояснює вона так просто, ніби це найзвичніша річ. — У мене був татусь Алекс. Але потім мама сказала, що в мене є інший татусь, і тоді ми з ним познайомилися.

Я мовчу. Що сказати в такій ситуації — просто не уявляю. Хочеться щось відповісти, але я боюся образити чи зачепити дівчинку. У моїй голові починають гарячково складатися шматочки пазла, які раніше взагалі не хотіли ставати на свої місця.

Ось чому він так болісно й нервово реагує на будь-які мої зауваження про те, що він «недостатньо хороший батько». Ось чому Емілія так тягнеться до нього, а він намагається шукати баланс між роботою й кожною хвилиною з нею. Вони насправді тільки вчаться бути сім'єю. У них за плечима лише один рік спільного життя.

— А тобі подобається з ним жити? — питаю тихо-тихо.

— Так! — без жодних сумнівів випалює вона. — Він найкращий татусь у світі!

Я усміхаюся, але всередині відчуваю дивне, раптове полегшення. І тільки через кілька секунд до мене доходить, що саме мене так заспокоїло: у нього немає дружини. Дружина в Америці. А він — один.

Я відвертаюся до вікна, спостерігаючи за містом, яке пропливає за склом. Чому мене взагалі це хвилює?! Мене не повинно це обходити. З ким він живе, чи є в нього жінка, дружина, коханка або цілий гарем — це неважливо!

Ми вже майже пів години ходимо величезним магазином товарів для творчості. Я вибрала все найнеобхідніше на перший час, але Емі, як справжня дівчинка, не може встояти й набрала повний кошик всього яскравого. Якби я її не стримувала, вона б винесла половину асортименту. А Сергій, наш водій, який терпляче ходив слідом, лише посміхнувся й сказав, що Кирило Олександрович наказав оплатити все що виберемо. Який добрий татусь...

Ми розраховуємося на касі й повертаємося до авто.

— Еммо? — дівчинка смикає мене за рукав.

— Що, сонце?