Розділ 11

Кирило

За дверима кабінету нарешті лунає цокіт її підборів, який швидко стихає в коридорі. Я повільно видихаю й розвертаю долоню, на якій досі, здається, залишився фантомний слід її гарячого, впевненого дотику.

Емма неймовірно дратує.

Дратує своєю безапеляційною впевненістю, тим, як дивиться прямо в очі, не відводячи погляду навіть тоді, коли більшість людей на її місці давно підбирали б слова обережніше. І найбільше мене бісить те, що вона абсолютно мене не боїться. Я фактично поставив під сумнів її професійну компетентність, а вона замість образи чи відступу примудрилася перетворити нашу суперечку на парі.

«Одне бажання...»

Я всміхаюся. Нахабства цій дівчині точно не позичати. Але саме на її імпульсивність і азарт я й розраховував, коли в голову спала ця бісівська ідея.

Навіщо я взагалі це зробив? Навіщо запропонував їй ці уроки, коли Емілія вже ходить до найкращої художньої школи міста? Сам до кінця не розумію.

Ця жінка викликає в мене геть нетипову реакцію. З красивими жінками в мене завжди все просто: флірт вмикається майже автоматично, а далі я сам вирішую, чи варто продовжувати знайомство. Я рідко дозволяю їм затримуватися у своєму професійному житті — робота є робота, змішувати її з особистим мені ніколи не подобалося. З тією ж Діаною, дизайнеркою інтер'єрів, усе пройшло цивілізовано: я на автопілоті перевірив кордони, вона чітко їх розкреслила, і далі ми спілкуємося виключно по справі.

З Еммою ж із першої секунди все пішло шкереберть. Уперше за довгий час, побачивши вродливу дівчину, я подумав не про те, як затягнути її до свого ліжка, а про те, що від неї варто триматися якнайдалі. І це мало б мене насторожити. Але, на емоціях, я запропонував цю дурну угоду.

У мене на це дві причини.

По-перше — Емілія. З того самого дня, як ця світловолоса буря увірвалася в наше життя і влаштувала галас через безпеку моєї дитини, моє маленьке янголятко тільки про неї й говорить. Очі дівчинки сяють, коли вона згадує Емму. Донька щиро захоплена нею, а для мене її щастя — це єдине, що насправді має значення. Якщо Емма може подарувати їй ці щирі емоції, я дістану її з-під землі.

По-друге — я дико хочу провчити цю самовпевнену дівчину. Вона влаштовує мені сцену на сцені, таврує «поганим батьком» і читає лекції так, ніби має за плечима щонайменше троє дітей та двадцять років педагогічного досвіду. Вона побачила кілька випадкових епізодів і вже зробила висновки.

Що ж, я дам їй можливість побачити все з іншого боку. Вона так упевнено розповідає, що дитині потрібна увага, що кар'єра не може бути виправданням, а батьки повинні вміти все поєднувати? Чудово. Нехай спробує сама.

Я спеціально поставлю їй заняття в різний час: рано-вранці, посеред робочого дня, ввечері, а один із днів — на вихідних. Нехай спробує вписати три додаткові уроки у свій завантажений графік, не зриваючи дедлайнів, зустрічей і власного життя. Хочу, щоб наступного разу, коли вона відкриє рот і розпочне розповідати, як правильно бути батьком, вона хоча б на секунду згадала, що не все в житті настільки просто, як здається з боку.

Беру телефон. На годиннику о пів на п'яту — донька вже мала повернутися із садочка, тому набираю її. Після кількох гудків у слухавці лунає дзвінкий голосок:

— Тату! Ти скоро будеш?

Уся важкість робочого дня й залишки роздратування миттєво випаровуються.

— Скоро, сонечко. Телефоную сказати тобі дві хороші новини. Перша: я зустрівся з Еммою, і вона зробить для тебе все що ти хотіла. Наступного разу ми зустрінемося всі разом, щоб обговорити кожну деталь.

— Ура-а-а! — у слухавці чується щирий дитячий захват. — Я знала, що вона повернеться!

— А друга новина... — я роблю коротку паузу, уявляючи її обличчя.

— Яка, татусю, яка?!

— Емма місяць викладатиме тобі уроки малювання.

На тому кінці дроту вибухає справжній салют із дитячого щастя й вереску. Я з посмішкою відставляю телефон від вуха, бо крики доні такі гучні, що є ризик оглухнути. У цей момент я остаточно розумію: ця затія точно була недаремною.

— Татусю, але в мене ж нічого немає! Потрібно купити мольберти і все-все! Ми ж купимо?

— Звісно, доню. Усе купимо.

— А коли буде перший урок? Сьогодні? Завтра?

— З наступного тижня. Еммі потрібно спланувати свій графік.

— Але це так довго... — розчаровано тягне вона.

— Треба трохи потерпіти. А тепер я побіжу, ще трохи попрацюю й одразу до тебе.

— Добре, чекаю!

Я знаю, скільки всього роблю для Емілії. Знаю, скільки разів скасовував зустрічі, переносив переговори, сідав у літак серед ночі й повертався назад лише тому, що вона захворіла або просто сумувала.

Пам'ятаю перший вечір, коли вона назвала мене татом. Як боявся зробити щось не так, як ночами читав книги про дитячу психологію та прив'язаність, хоча раніше навіть не уявляв, що добровільно відкриватиму подібне. Я не знав, як бути батьком, але знав, що не маю права її підвести. Я й досі вчуся. І тому мені особливо дивно чути лекції від жінки, яка навіть не здогадується, як сильно я боюся зробити недостатньо для власної дитини.