Розділ 10

Емма

Запитання висить у повітрі, важке й неоднозначне. Я злегка нахиляю голову набік, намагаючись зрозуміти, куди він хилить.

— Звісно, я малюю, — повільно відповідаю, склавши руки на грудях. — Я ландшафтний дизайнер, Кириле. Малювання — це база моєї професії. А чому ви питаєте?

Він відкидається на спинку свого шкіряного крісла, закладає ногу на ногу й уважно розглядає мене. У його погляді більше немає люті, але з'явився хитрий, прорахований азарт.

— Я пропоную вам додаткову роботу. Викладати малювання для Емілії. Тричі на тиждень. Один із цих днів має бути у вихідні, а заняття проходитимуть у різний час доби.

— Кириле Олександровичу, я ландшафтний дизайнер, а не дитяча художня школа, — витискаю з себе, кліпаючи очима.

— Зате ви демонструєте неабияку компетентність у питаннях виховання дітей, — рівним, впевненим тоном говорить він, дивлячись мені прямо в очі.

— Ви вирішили підловити мене на слові?

— Я вирішив дати вам можливість перевірити власні слова на практиці. Щоб ви нарешті зрозуміли, що таке дитина, і що не потрібно вибирати щось одне: кар'єру або дитину.

— Ви дуже зручно все придумали, — усміхаюся я без жодного тепла. — Замість того щоб відповісти на мої слова про Емілію, ви вирішили зробити з мене піддослідну?

— Ні, Еммо, — його погляд стає гострішим, а голос падає до низького, оксамитового тону. — Ви самі зробили з себе експертку з мого життя, коли вирішили, що маєте право оцінювати мене як батька після кількох зустрічей. Ви так красиво й гучно роздаєте мені лекції про правильні пріоритети. От я й пропоную перевірити ваші ідеальні теорії зсередини.

— А ви самі дали мені для цього достатньо приводів! Я бачу шестирічну дитину, яка більшість часу проводить із нянями, поки її батько сидить у скляній вежі й вирішує, як заробити ще більше грошей. І ви хочете переконати мене, що цього достатньо?

Його щелепа ледь помітно напружується.

— А ви знаєте, скільки часу я проводжу з Емілією? Знаєте, скільки разів я переносив зустрічі, щоб встигнути забрати її? Скільки ночей я сидів біля її ліжка, коли вона хворіла?

Я мовчу, стиснувши губи.

— Не знаєте, — відповідає він замість мене. — Але чомусь вирішили, що знаєте про мене все. Людина, яка ніколи не була на моєму місці, не має права розповідати мені, як бути батьком.

— А ви чомусь вирішили, що якщо людина не має дітей, то вона не бачить, коли дитині бракує уваги! Тоді, можливо, вам варто хоча б спробувати бути поруч частіше?

— Саме це я й пропоную вам зробити, — перебиває він мене. — Побути поруч із дитиною не тоді, коли вам зручно, а тоді, коли це потрібно їй. Три рази на тиждень, у різний час, включно з вихідним. Ви будете працювати, вирішувати свої справи, стояти в заторах і водночас пам'ятати, що Емілія чекає на вас. Тоді, можливо, ви нарешті зрозумієте, що не все у цьому світі можна оцінити з боку.

Я повільно вдихаю. У мені закипає гаряча хвиля адреналіну. Це більше не просто суперечка — це прямий виклик. Безглуздий  і не логічний.

— Ви вирішили влаштувати мені шоу з перевиховання, Кириле Олександровичу? — я спираюся долонями на стіл, опиняючись небезпечно близько до його обличчя. — Думаєте, я не зможу знайти підхід до дитини й прибіжу перепрошувати?

— Я думаю, що ваше упереджене ставлення заважає вам бачити суть, — він ледь помітно посміхається кутиками губ, не відводячи погляду. — Дитині потрібна не кількість часу, а його якість. Навіть одна щира, якісно проведена разом година дає дитині відчуття безпеки й любові. Попрацюйте з нею й самі дайте собі відповідь: чи схожа вона на покинуту й нещасну дитину? А я в результаті отримаю офіційне право більше ніколи не чути вашого моралізаторства.

— Не розумію, навіщо це мені? — я мружуся, виклично дивлячись йому просто в очі. — А якщо я виявлюся правою? Що тоді, Кириле?

— Тоді ви назвете свою ціну.

— Мені не потрібні ваші гроші, — відрізаю я, відчуваючи, як серце калатає від чистого драйву. — Я хочу одне бажання.

Його очі звужуються. Повітря в кабінеті стає гарячим і щільним від напруги.

— Яке? — тихо запитує він, і в цьому вичікувальному шепоті чується небезпечний інтерес.

— Я ще не знаю. Але коли зрозумію, чого хочу, — ви виконаєте моє прохання без зайвих запитань, заперечень і суперечок.

— Це надто абстрактно, Еммо, — промовляє він із низькою напівусмішкою. — Я повинен знати, на що погоджуюся.

— А ви боягуз, Кириле?

Він тихо сміється, і цей звук відгукується дивним трепетом десь у мене під ребрами.

— Згода. Але якщо програєте ви, то назавжди закриєте тему мого особистого життя й методів виховання. І, звісно ж, вибачитеся. Термін — місяць.

Він повільно підводиться й простягає мені свою велику, теплу долоню через стіл.

— Побачимо, на скільки вас вистачить.

Я роблю крок уперед і міцно стискаю його руку. Гарячий імпульс миттєво пробігає пальцями, змушуючи дихання перечепитися.

— До зустрічі на першому уроці, — витискаю посмішку й першою розтискаю пальці.