Розділ 9

Емма

Двірники на лобовому склі ледве справляються з потоками води, поки я паркуюся біля тієї самої скляної вежі. Погода надворі — повне відображення мого душевного стану: штормить і заливає.

Охорона цього разу лише мовчки проводить мене поглядом. Кидаю в їхній бік свій переможний погляд і впевнено крокую до ліфта. У кабінет Кирила заходжу з максимально зібраним, професійним виглядом. Він сидить за своїм масивним столом. Темний костюм, ідеально зачесане волосся, суворий погляд. Красивий собака. 

— Доброго дня, Кириле Олександровичу — спокійно кажу я й розкладаю проєкт на дерев'яному столі.

— Можна просто Кирил. Починайте, Еммо. У нас небагато часу, — його голос звучить рівно, але я відчуваю, як між нами буквально іскрить повітря. Він явно не хоче працювати зі мною. 

Я глибоко вдихаю й беру планшет з візуалізацією. Наступну годину ми занурюємося в роботу. Я готувалася до сухих, зверхніх запитань, але те, як він аналізує проєкт, змушує мене щиро здивуватися. Він вивчив ті папери, які я минулого разу «випадково» залишила на столі, і до нашої зустрічі вже підготував чіткий список правок та побажань. Кирило вчитується в кожну лінію, враховуючи кожен клаптик землі.

— Оце покриття біля озера... воно не слизьке? Якщо бігти босоніж після дощу, можна впасти? — питає він, пальцем указуючи на доріжку.

— Ні, це протиковзкий термодерево-композит, — відповідаю я, уважно спостерігаючи за ним.

— Добре. А кущі біля оранжереї? Там немає колючок чи отруйних ягід? Емілія любить усе мацати руками й куштувати.

— Усі рослини абсолютно безпечні й гіпоалергенні.

— А гойдалку краще перенести трохи лівіше, під затінок крони яблуні, — продовжує він, і в цей момент його голос кардинально змінюється.

Зникає строгість. Коли він вимовляє ім'я доньки й уявляє, як вона грається в цьому саду, його погляд стає неймовірно ніжним, теплим і наповненим такою безмежною любов'ю, що в мене на мить перехоплює подих. Цей чоловік любить свою дитину більше за життя — це видно в кожному його русі, у кожному детальному запитанні. Але в моїй голові миттєво виринає картина: шестирічна дівчинка сама на підвіконні, дивна няня, ліс... І цей контраст між його ніжним поглядом зараз і реальністю знову вибиває мене з колії. Де ж він справжній?

— Бачу, ви все продумали для Емілії, — не стримуюся, складаючи аркуші. — Шкода тільки, що в цьому ідеальному місці вона здебільшого буде гратись сама або з черговою нянею.

Кирило завмирає. Потепління в його очах зникає за секунду, поступаючись місцем крижаній люті.

— У вас є діти, Еммо? — тихо й небезпечно запитує він.

— Ой, тільки не потрібно цього: «З'являться — зрозумієш». Я вважаю, що якщо вже зробили дитину, то будьте ласкаві приділяти їй достатньо часу! 

— Ви уяви не маєте, скільки часу я їй приділяю! — його голос звучить як попереджувальний сигнал. — Ви хоч раз запитали про це, перш ніж робити свої висновки?!

— Я бачила достатньо! — випалюю я, піднімаючись із крісла. — Коли дитина була з вами, вона блукала чортзна-де по величезному бізнес-центрі! От що я бачила. Тут і так усе ясно!

— Ви думаєте, що так легко поєднувати бізнес і дитину?! — Кирило спирається долонями об стіл і трохи нахиляється вперед.

— Думаю, справа в пріоритетах, — відрізаю я, згортаючи руки на грудях.

— Донька — мій пріоритет. Вона завжди на першому місці!

— Бачу я ваші пріоритети.

— У вас є чоловік чи хлопець?

— А до чого тут моє особисте життя?

— Хочу познайомитися з тим відчайдухом. Може, реабілітацію йому оплатити...

— Яка ж ви важка людина... — важко зітхаю я.

— Я не важкий, чого не скажеш про вас, — його очі звужуються, і він навіть не намагається приховати злість.

— Думаю, я просто перша людина, яка каже вам правду в обличчя, от ви й злитеся!

— Яку правду?! — він гірко посміхається. — У вас дуже упереджене ставлення до батьківства. Ви з тих, хто думає, що варто вибирати щось одне. Але ви дуже помиляєтеся. Дитина не потребує моєї уваги цілодобово. У неї свій розпорядок та свої потреби. Кілька годин на день абсолютно достатньо, щоб вона відчувала мою присутність у своєму житті й була щаслива.

Ми стоїмо один навпроти одного, важко дихаючи. Напруга в кабінеті досягає максимуму. Він дивиться на мене з люттю й... болем та втомою, яку я тільки зараз розпочинаю помічати. Дивлюся на нього й розумію, що цей чоловік — набагато складніша загадка, ніж мені здавалося спочатку. Але все ж продовжую доводити свою думку. 

— Кілька годин — і це ви називаєте «на першому місці»?

— Я не можу бути поруч із нею кожну секунду, Еммо, — тихо каже він, і цей раптовий перехід на довірливий тон збиває мене з пантелику. — Але це не означає, що вона для мене не важлива.

Мені хочеться щось відповісти, але слова застрягають у горлі. Починаю усвідомлювати, що знову перейшла всі можливі кордони. Потрібно якнайшвидше виправляти ситуацію, поки мені вкотре не вказали на двері.

— Я... можливо, була надто категоричною, — витискаю з себе.