Розділ 8

Емма

Ранок зустрічає мене проливним дощем. Жовтень почався максимально по  осінньому — холодно, мокро і безжально сіро. За вікном така жахлива погода, що вона мимоволі тисне на настрій.

Хоча кого я обманюю? 

Погода тут ні до чого. Усі мої думки зайняті ним — неприємним, зарозумілим, надто владним чоловік із просто жахливим характером. Я досі не можу вирішити, що мене дратує більше: його самовпевненість чи те, що він справді може дозволити собі одним рішенням перекреслити кілька тижнів моєї роботи.

Я вмію працювати навіть із найскладнішими клієнтами. Але цей... 

Наш контакт не задався з першої ж секунди. Все пішло шкереберть. З ним мені хочеться битися й боротися, а не мило посміхатися й покірно виконувати всі примхи замовника. Як би боляче це не було, але доводиться визнати: я втратила найперспективніший об'єкт для свого портфоліо. Це був мій шанс, мій стрибок в іншу лігу, зовсім інші масштаби та можливості.

Але хто міг подумати, що всі ці дивні зміни, нелогічні поєднання та хаотичні перепланування — це не капризи багатого самодура, а бажання шестирічної дівчинки?! Якби я знала це раніше, то й проєкт подала б зовсім по-іншому. Хоча... я все одно вступилася б за дитину й висловила б цьому все, що я про нього думаю. 

Тому так, об'єкт пролетів повз мене.

Але мені щиро жаль Емілію. Я дуже добре її розумію — знаю, як це почуватися самотньою, навіть коли в тебе є батьки. Цікаво, а як її мати ставиться до всього цього? Може, мені вартувало б розшукати її й розказати, що відбувається?

«Ні-ні, Еммо, стоп. Не лізь. Це не твоя сім'я й не твої проблеми», — зупиняю сама себе.

Я роблю глибокий вдих, намагаючись вирватися з полону думок і нарешті зосередитися на поточній роботі. Але думка про те, як обійти його рішення, прослизає знову й знову в голову. Аж раптом телефон на столі починає гучно вібрувати. На екрані — незнайомий номер. Завмираю на кілька секунд, дивлячись на спалахи світла, а потім проводжу пальцем і прикладаю слухавку до вуха:

— Слухаю.

— Еммо, — чую цей знайомий, низький  голос.

— Кириле?

— Так.

— Що вам потрібно? 

— Нам потрібно зустрітися.

Я повільно підводжусь за столу  й не стримую переможної посмішки. 

Не все так погано, Еммо. Юху! Маленька, але дуже солодка перемога!

— Цікаво, — із ледь помітною іронією тягну. — Наскільки я пам'ятаю, востаннє ви досить чітко й доступно пояснили мені, що я більше не ваш дизайнер.

— Я змінив рішення, — навіть через динамік відчувається, з яким боєм і тріском його самолюбству даються ці слова. — О дванадцятій хочу побачити оновлену концепцію.

— Сьогодні?!

— Саме так.

— Ви не думали, що в мене можуть бути власні плани?

— Змініть, — відрізає він без найменшого вагання. — Якщо вам потрібна ця робота, ви будете в мене о дванадцятій.

Я закушую губу, відчуваючи, як усередині знову піднімається хвиля обурення від його наказового тону. Але цей об'єкт мені дійсно потрібен. Мені життєво необхідно довести цей проєкт до кінця! Тому я заштовхую свою гордість якнайглибше й відповідаю:

— Добре. Де зустрічаємося?

— У моєму офісі.

— Після нашої попередньої зустрічі в мене немає жодного бажання знову переступати поріг вашої фортеці з ризиком бути виведеною охороною. Давайте в моїй студії.

— Ні. Ви їдете до мене. І це моє остаточне рішення.

— Я ж щойно сказала, що не хочу туди йти!

— А я щойно сказав, що іншого варіанта немає.

Закриваю лице долонею й роблю повільний вдих.

Зберися, Еммо. Тобі потрібна ця робота. 

Бажання послати його під три чорти прямо зараз аж рветься назовні. 

Зберися! 

— З вами важко працювати, Кириле.

— Можете відмовитися.

— Не принесу вам такого задоволення. Доведеться терпіти мене до останнього.

— На жаль... О дванадцятій, — сухо кидає він.

— Буду. Емілія ж буде на зустрічі?

— Для чого?

— Наскільки я зрозуміла, останнє слово за нею. Тому вона має бути присутня.

— Сьогодні в неї не вийде. І, Еммо... цього разу без лекцій про моє батьківство.

Я не стримуюся й тихо, провокаційно сміюся в слухавку:

— Нічого не обіцяю.

— Тоді можете не приходити, — суворо відрізає він і миттєво скидає виклик.

Я ще кілька секунд тримаю телефон біля вуха, а потім повільно опускаю його на стіл і вибухаю тихим, тріумфальним сміхом. Ну що ж. Схоже, хтось передумав і я впевнена, що причиною цієї капітуляції стало те маленьке, вперте янголятко. Я дивлюся на годинник. У мене є всього пару годин, щоб зібрати всі ідеї докупи. Здається, наш другий раунд обіцяє бути важким, Кириле Олександровичу.