Розділ 7

Кирило

— Доню, я ж обіцяв, що поїду з тобою на плавання. Ти дуже просила, пам'ятаєш? — намагаюся увімкнути батьківський авторитет.

— Так, але тепер я хочу зустрітися з Еммою! Хочу, щоб саме вона робила наш будиночок, — непохитно заявляє Емілія.

— Емі, будь-хто інший, тільки не вона.

— Тату-у-сь... — вона зупиняється й піднімає на мене свої ангельські очі, роблячи погляд точно як той кіт зі «Шрека».

Ну от як? Як їй відмовити?! Я стою абсолютно беззбройним і слабким перед цим маленьким сонечком.

— Давай домовимося так: зараз ми їдемо в басейн, а вже після плавання я зв'яжуся з Еммою щодо зустрічі. Згода?

— Дякую, татусю!

— А тепер побігли, а то спізнимося.

Ми виходимо в головний хол, і нам назустріч вибігає захекана Вікторія. На її обличчі турбота, а на лобі — дрібні краплі поту.

— Ох, ось ви де! А я вас скрізь шукаю, — звертається вона до малої, а потім белькоче до мене: — Кириле Олександровичу, ми просто в хованки гралися! Вона у вас сховалася, а я вже все обдивилася...

Я важко видихаю й повільно проводжу долонею по обличчю. Яка ж вона брехлива. Якщо вона спочатку залишила Емілію саму біля ставка в лісі, а тепер загубила її у величезному офісному центрі... Мені знову доведеться звільняти няню.

Знову.

Я вже перестав рахувати, скільки їх змінилося за останній рік. Одна була надто м'якою й дозволяла Емілії сідати собі на шию. Друга взагалі не могла знайти з дитиною спільної мови. Третя чудово справлялася, але вирішила, що в її обов'язки входить виховання не лише моєї доньки, а й мене самого. А тепер ця.

— Вікторіє, на сьогодні ви вільні, — перебиваю її виправдання на півслові. З'ясовувати стосунки зараз немає жодного бажання, бо й так усе зрозуміло.

— Але ми ж мали разом…

— До побачення.

Я зітхаю. Схоже, мені доведеться розбиратися не лише з зухвалою дівчиною, яка вирішила прочитати мені лекцію з батьківства, а й терміново шукати чергову няню.

Поки Емілія хлюпається в басейні з інструктором, у мене є сорок хвилин, щоб вирішити дві головні проблеми. Розпочнемо з першої, тому набираю помічницю:

— Оксано, терміново знайдіть нову няню.

— Зрозуміла, Кириле Олександровичу. Уже займаюся.

— І ще... знайди мені номер Емми, ландшафтного архітектора.

— Вона ж сьогодні...

— Я знаю, що сьогодні сталося, — відрізаю я. — Просто надішли її контакт.

— Добре, зараз усе буде.

Через хвилину екран спалахує повідомленням із номером телефону. Але телефонувати не буду, хочу спробувати ще відмовити Емі. От не хочеться мені співпрацювати після всього. Мене моментально поглинає робота: відповіді на імейли та внесення змін до графіка. Час минає непомітно. Я працюю, поки до мене не підбігає мокра, але щаслива Емілія, загорнута в пухнастий рушник.

— Татусю! Ти телефонував Емі?

— Ще ні, але попросив Оксану знайти її номер.

— Це буде мій сад, і я хочу робити його з Еммою! Добре? — вона дивиться на мене з такою дитячою серйозністю, що серце стискається.

Я справді безліч разів повторював їй, що наш майбутній будинок і подвір'я мають бути такими, як подобається їй. Після її приїзду з Америки я намагався залучати доньку до всього. Вона довго почувалася чужою поряд зі мною. Мені знадобилося чимало часу й терпіння, щоб зрозуміти: якщо я хочу, аби вона нарешті відчула себе вдома, я мушу дати їй право голосу.

— Тобі ж не сподобалися її попередні варіанти, — м'яко нагадую я.

— Бо вона не знала, чого саме я хочу!

— Саме тому ми можемо знайти іншого дизайнера, якому ти все детально розкажеш.

Емілія рішуче хитає головою, аж мокрі пасма розлітаються в боки:

— Інші не підійдуть. Я хочу Емму.

Я дивлюся на неї й не знаходжу слів для заперечення. Ще рік тому я навіть не знав, що в мене є донька. П'ять років її життя минули без мене, і це той тягар, який я носитиму в собі все життя. Коли колишня повідомила, що Емілія — моя дитина, я кілька днів не міг спати, годинами розглядав фотографії маленької дівчинки, яку ніколи не тримав на руках, і намагався розгледіти в її рисах свої.

Потім була перша зустріч, перший обережний дотик, перше невпевнене «татусь», від якого в мене заніміло в грудях. Я пропустив її перший крок, перший зуб, перші сльози й перемоги. Пропустив усе, що вже ніколи не повернути.

Після її переїзду з Америки адаптація в Україні йшла важко. Вона почувалася самотньою, тужила за звичним життям, і хоч ми спілкувалися до цього, я довго залишався для неї чужим дядьком. Тому зараз я намагаюся бути поруч. Можливо, іноді аж занадто. Можливо, саме тому я просто не здатний їй відмовити.

Але Емма... Вона — це ще одна проблема, якої мені зараз найменше бракувало.

Згадую її обличчя, коли вона увірвалася до кабінету. Цю миттєву трансформацію: від люті до розгубленості, а потім — до натягнутої, зібраної професійності. Дивна жінка. Гаряча, але геть нестерпна.