Розділ 6

Емма 

Виходжу з бізнес-центру й тільки опинившись на вулиці нарешті видихаю. Ця ситуація влаштувала мені справжні емоційні гойдалки. Стою посеред людного тротуару й намагаюся зрозуміти, що взагалі щойно сталося.

У голові повний хаос. З одного боку — масштабний проєкт моєї мрії. Нечасто випадає така площа та бюджет із можливістю розгулятися. З іншого — людина, яка може зруйнувати мою кар'єру одним клацанням пальців, якщо згадає, де саме ми перетиналися вперше. Таке не забувається. Але, схоже, його це не надто зачепило, раз він мене не пам'ятає. У всякому разі, я на це щиро сподіваюся.

Кирило — самовпевнений, холодний, із поглядом, що пропікає наскрізь. Господи, навіть подумки не хочу припускати, як би він відреагував, якби зрозумів, хто я! Найближчими місяцями нам, цілком можливо, довелося б регулярно бачитися. Якщо, звісно, він взагалі не вирішить викинути мене з проєкту після сьогоднішнього.

Я доходжу до машини, сідаю за кермо, але двигун заводити не поспішаю. Відкидаюся на сидіння й заплющую очі, прокручуючи в голові нашу розмову.

«Ви мій колишній ландшафтний дизайнер».

Ну звичайно, і чого я очікувала? Що після того, як увірвалася до нього, назвала його безвідповідальним батьком і влаштувала йому прочухана перед колегами, він потисне мені руку й скаже:

«Дякую, Еммо, чудова робота»?!

Хоча я досі не вважаю, що була неправа. Мені дуже шкода Емілію, бо ця маленька дівчинка за два дні встигла двічі опинитися в ситуації, яка змусила мене серйозно переживати за її безпеку. Спочатку ліс і та дивна няня, а потім підвіконня, де дитина сиділа сама, поки її батько проводив важливу зустріч. Де була няня знову, незрозуміло.

Можливо, я справді надто різко відреагувала. Можливо, взагалі не маю права судити людину, не знаючи всіх обставин, але хіба це щось змінює? Я не можу пройти повз дитину, якщо бачу, що їй потрібна допомога.

Мене злить цей чоловік, тому що він виявився саме таким, яким я його уявляла, коли вперше шукала про нього інформацію: закритий, холодний, зайнятий до неможливості й абсолютно впевнений у тому, що його гроші та статус дозволяють йому диктувати всім навколо власні правила.

Тільки от тепер я знаю ще одну деталь: у нього є шестирічна донька, якій я, здається, дуже сподобалася. І ця дівчинка цілком здатна змусити батька обрати саме мене. Я переводжу погляд на теку з кресленнями, яка лежить на пасажирському сидінні. Це саме той проєкт, який я хотіла зробити по-справжньому особливим. Вже уявляю, як навесні там зацвітають плодові дерева, як крізь скляні стіни оранжереї пробивається ранкове сонце, як увечері все це освітлюється м'яким теплим світлом.

І тепер я маю взяти й відмовитися?

Нерви не витримують, витягую телефон, знаходжу потрібний номер і натискаю виклик. Подруга відповідає майже одразу.

— Ну нарешті! Ну що, зустрілися? — з ходу запитує Діана.

— Зустрілися, — відповідаю я, дивлячись крізь лобове скло на потік машин. — Ді, це катастрофа. Пам'ятаєш того чоловіка з клубу?

На тому кінці западає така довга пауза.

— Не може бути...

— Це він, — закінчую за неї.

— Боже мій! — Діана раптом вибухає сміхом.

— Тобі смішно?!

— Пробач, але як, з усіх чоловіків у Києві ти примудрилася майже обезголовити свого майбутнього замовника!

— Як наче я його вибирала! Коли спробувала обговорити роботу, він просто вказав мені на двері й сказав, що я його колишній дизайнер.

— Стоп, так він тебе впізнав? — голос Діани миттєво стає серйозним.

— Ні. Якби впізнав, думаєш, я б зараз спокійно сиділа в машині?

— Еммо, слухай … — прозиваються в слухавці строго та без краплі іронії. — Забудь про цей проєкт. Кидай усе й тікай від нього. Ти граєшся з вогнем! Якщо він згадає, ХТО ти така і ДЕ він тебе бачив і ЧИМ це закінчиться, то перетворить твоє життя на пекло. Кирило — не той чоловік, з яким варто грати в ігри. Віддай об'єкт, скажи, що в тебе завантаженість. Поки не пізно!

— Ні, — твердо кажу я, випростовуючись у кріслі.

— Еммо, ти божевільна!

— Я не для того вчилася роками й працювала без вихідних, щоб кидати найкращий проєкт через якийсь переляк! Це МІЙ дизайн. Я не хочу дозволяти якомусь чоловікові вирішувати, від чого мені відмовлятися.

— Це не «якийсь чоловік», а чоловік, якого ти в клубі буквально...

— Я пам'ятаю! — перебиваю й мимоволі сміюся, хоча ситуація зовсім не смішна. — Просто... я не хочу тікати. Не після всього, що зробила заради таких об'єктів.

— Ти зараз плутаєш упертість із принциповістю. Іноді відступити — це не програти, — уже спокійніше додає Діана.

Я задумуюся над її словами, дивлячись на перехожих за вікном. Можливо, вона має рацію. Варто залишити цей об'єкт, знайти іншого клієнта й не ризикувати репутацією. Але потім я згадую його холодний, зверхній погляд і жест у бік дверей. У мені миттєво спалахує те саме вперте відчуття, яке змушує йти напролом. Останнє слово буде за мною. 

— Ні, — повторюю. — Не залишу. Він мене не впізнав, а отже, у мене є шанс. Я буду максимально професійною й більше не дам йому жодного приводу думати, що я якась навіжена.