Розділ 5

Кирило

Я витримую паузу, вдивляючись у це нахабне, але до біса знайоме обличчя. У голові пульсує нав'язлива думка: де я її бачив?! Відчуття таке, ніби ми вже перетиналися, причому за дуже важливих обставин. Але зараз думки не про це, бо в її очах — суміш виклику, паніки й страху, який вона відчайдушно намагається сховати за професійною посмішкою. Вона справді думає, що може увірватися в мій кабінет, влаштувати сцену, розігнати моїх інвесторів, а потім просто витягти креслення й удати, що нічого не сталося?!

Такої нахабності я не пробачаю нікому. Навіть власницям такого красивого личка, як у неї. Перше, що чіпляє — пронизливі сіро-блакитні очі з густими бровами. Світла шкіра, чіткі вилиці й повні рожеві губи надавали її обличчю водночас ніжності та характеру. А хвилясте світло-русяве волосся з золотистим відтінком спадає на плечі, додаючи їй м'якості. 

Красива. Дуже. Але щось у її погляді одразу підказує: з цією жінкою легко не буде. Зазвичай мені подобаються жінки з характером — запальні, гострі, з перчинкою. Але цієї варто остерігатися. 

— Ви навіть не хочете вислухати мене? — вона порушує тишу між нами. 

— Я вислухав достатньо.

— Тоді ви робите величезну помилку.

— Це вже моя проблема. Двері там, — ще раз, повільно та карбуючи кожне слово, повторюю, вказуючи їй на вихід.

Але перш ніж охорона встигає піднятися до нас, до кабінету влітає Емілія. Вона повністю ігнорує мене, пробігає повз і одразу тицяє пальчиком у розкладені на скляному столі аркуші візуалізації.

— Ого! Це що, наш будиночок?! — вигукує донька, її очі заграють щирим захватом. Вона миттєво переводить погляд на дівчину. — Це ти малювала наш двір?

— Так, я, — Емма м'яко усміхається доні, наче пару секунд тому не кидалася на мене, як розлючена пантера. А потім кидає на мене швидкий, іронічний погляд і додає: — Але твоєму татусеві, схоже, взагалі нічого не подобається. А ти бачила ці креслення?

— Так! — гордо промовляє доця, випроставши спину й складаючи рученята на грудях. — Він завжди показує їх мені! Це взагалі-то я вирішую, як усе буде!

Я важко зітхаю, заплющуючи очі. Доню, ти зараз здаєш усі мої стратегічні позиції й наочно демонструєш цій відьмі, наскільки я безвладний поруч із тобою.

— Цікаво виходить... — у голосі Емми чути здивування. Вона знову переводить свій уважний погляд на мене, а потім на доню. — Так от хто, виявляється, відхиляв усі мої пропозиції за цей час!

— Ні-ні, я не відхиляла! — швидко виправдовується Емілія, захищаючи свої рішення. — Просто... я хочу, щоб усе було гарно. Щоб було як у мами... А на тих малюнках усе було зовсім не так!

— А-а-а... Я тебе зрозуміла, — обличчя Емми світлішає, вона нахиляється трохи ближче до моєї доньки. — Виходить, я йшла на переговори до твого тата, а мені насправді треба було вирішувати всі важливі питання з цією чарівною леді?

Мене починає тіпати від цієї її самовпевненої гри. Вони вже за моєю спиною будує союз із донькою! Усередині закипає справжня лють: я витратив стільки сил і часу, щоб налагодити контакт із власною дитиною після всього, а ця незнайома, невихована хамка знайшла до неї підхід за лічені хвилини! Мені це не подобається. 

Ох, як не подобається!

— Еміліє, доню, — перериваю я цей балаган незламним тоном. — Емма вже йде. Он, до неї якраз прийшли. Хлопці з охорони з радістю допоможуть їй знайти дорогу до виходу.

Я роблю знак охороні. Двоє кремезних хлопців роблять крок уперед.

— Але, татусю! — Емі тупає лакованим черевичком і розпачливо дивиться на мене. — Я хочу ще побути з Еммою! Я хочу разом із нею роздивитися дворик!

— Сонечко, ми поспішаємо, — м'яко, але непохитно кажу я, підходячи до доньки. — У тебе через сорок хвилин плавання. А в Емми... теж багато своїх справ. Їй час йти.

Емма збирає свої папери зі столу, насилу приховуючи тріумфальну посмішку. Вона дивиться на Емілію так, ніби вже виграла цей бій і отримала цей клятий контракт. Вона чітко бачить свою перевагу, і я переконаний: ця жінка не втратить жодної можливості нею скористатися.

— Але ми ж ще зустрінемося, правда? — дівчинка з надією дивиться на неї.

— Звісно, моя солодка, — лагідно відповідає Емма й легенько гладить доню по голові.

На її обличчі сяє вираз цілковитої перемоги. Вона демонструє мені свою сліпучу посмішку, у якій читається чітке: «Я все одно свого досягну». Коли вона порівнюється зі мною, прямуючи до дверей у супроводі охорони, я трохи нахиляюся до її вуха. Від неї пахне солодким парфумом.

— Помрій, — шепочу я їй прямо на вушко. Так тихо, щоб доня точно не почула.

Емма на секунду застигає, її дихання збивається, але вона швидко опановує себе, зверхньо знизує плечима й прямує до виходу. А біля самих дверей раптом зупиняється, обертається й підморгає доньці:

— Емі, як захочеш зустрітися — скажи татові, щоб зв'язався зі мною!

Ох же нахабне дівчисько!

Двері за нею зачиняються. У кабінеті настає тиша. Я важко видихаю, поправляючи краватку, яка раптом почала здаватися занадто тісною.