Розділ 4

Емма

Понеділок починається не з кави, а з лютої рішучості. Повернувшись учора з того клятого лісу в брудних кросівках і зіпсованих джинсах, я твердо вирішую: так просто це не залишу, бо опустити руки — це взагалі не про мене. Через Костю знову дізнаюся робочий розклад мого головного болю. Результат: сьогодні після обіду в нього важлива нарада з інвесторами в головному офісі в центрі Києва.

О 14:45 я вже впевненою ходою заходжу до розкішного скляного бізнес-центру. На мені стильні штани-палаццо, легка шовкова блуза, пальто, високі підбори та бездоганний макіяж — я повністю готова до складних переговорів із цим серйозним бізнесменом. Проте реальність підкидає черговий сюрприз: перед зачиненими дверима ліфтів табло блимає червоним написом «Технічна перерва».

— Ви знущаєтеся? — тихо бурчу до охоронця.

— Вибачте, профілактика системи. Хвилин через двадцять увімкнуть. Якщо поспішаєте — он там сходи, — чоловік байдуже вказує на масивні двері.

Двадцять хвилин?! Та за цей час я вже маю повертатися назад із погодженою концепцією! Важко зітхнувши, я рушаю до сходів. Офіс розташований на верхніх поверхах, і перспектива підніматися пішки на підборах викликає в мене тихий жах.

Піднявшись на проліт третього поверху, я зупиняюся, щоб перевести подих, і бачу, як на широкому мармуровому підвіконні, підібравши під себе ноги в лакованих черевичках, сидить знайома дівчинка. У руках вона тримає той самий скетчбук, а її тонкі пальчики старанно виводять олівцем контури величного каштана за вікном.

— Тебе що, знову загубила няня? — здивовано й трохи суворо запитую, роблячи крок до неї.

Дівчинка здригається від несподіванки, піднімає свої великі ангельські очі й, упізнавши мене, миттєво розквітає в щирій усмішці.

— Еммо! Привіт! — вигукує вона, заперечно хитаючи головою. — Я сьогодні з татусем на роботі. Поки він там розмовляє з якимись дядьками, мені стало нудно, і я вирішила помалювати. Дивись, які листочки гарні!

Я на мить заплющую очі, намагаючись опанувати почуття.

— А татусь знає, де ти? — підходжу ближче й обережно знімаю малу з високого підвіконня на підлогу.

— Ні, ти що! Він же працює. Йому не можна заважати, — гордо відповідає Емілія, міцно обіймаючи свій альбом.

— Зрозуміло... — всередині мене спалахує така хвиля обурення, що аж дихати стає важко. Що це за робота така, яка важливіша за безпеку власної дитини?!

Цей чоловік — мало того, що наймає геть не компетентну няню, так він ще й сам за власною дитиною вгледіти не здатний! Вчора залишив її з божевільною в лісі біля води, а сьогодні загубив шестирічну доньку, що вона опинилася на слизькому підвіконні, поки він вирішує свої «важливі справи»! Мені стає невимовно шкода цю дівчинку. Вона ж просто шукає уваги, а дорослим на неї байдуже!

— Ходімо, художнице, — рішуче мовлю я, беручи Емілію за маленьку теплу долоньку. — Заведемо тебе до твого дуже зайнятого татуся.

— Ну добре, — легко погоджується мала.

З горем навпіл ми піднімаємося на передостанній поверх. Малеча всю дорогу щось безупинно щебече. І тільки зараз до мене доходить, що цей недобатько працює на Яблуновського — адже його офіс розташований саме тут.

— Покажеш мені, де він? — питаю, коли ми заходимо в приймальну.

Емі бере мене за руку й тягне вперед. У цей момент двері конференц-залу відчиняються, і звідти починають виходити поважні чоловіки в костюмах. Скориставшись моментом, я рішуче штовхаю двері й впевненим кроком заходжу всередину.

За великим скляним столом сидять ще кілька чоловіків у строгих костюмах. Але один із них відразу привертає до себе всю мою увагу. Високий, плечистий, із темною густою бородою, ідеальною стрижкою та в бездоганному чорному костюмі, який підкреслює його міцну статуру. Його глибокий, важкий погляд сіро-блакитних очей миттєво впивається в мене. І в цю саму секунду мій мозок просто вимикається, а земля тікає з-під ніг.

Боже... Ні. Тільки не це. Будь ласка, тільки не він!

Перед очима спалахують кадри тієї божевільної ночі в туалеті нічного клубу. Де цей нахаба розпускав руки, моє відчайдушне бажання захиститися... і той самий момент, коли я впиваюся зубами в його член, щоб вирватися на свободу!

Це був ВІН!

Кров відливає від мого обличчя, а серце починає стукати в ребра, як божевільне. Усередині все стискається від панічного, дикого жаху. Я намагаюся втримати обличчя, не дати жодному м'язу здригнутися, бо розумію: якщо він зараз мене впізнає — мені кінець. Не просто кінець, а повний і безповоротний провал!

Я вдивляюся в його обличчя. У його очах палає здивування, роздратування, гнів... але не спогад про той інцидент у клубі. У тьмяному світлі туалету він, схоже, розгледів мене погано. У всякому разі, я на це щиро сподіваюся. Зараз перед ним стоїть зовсім інша дівчина: в елегантному одязі, зі зібраним волоссям і стриманим макіяжем. Він не впізнав мене. Поки що.

Ця думка дає мені крихітний ковток повітря, хоча дихати все одно важко.

— Емілія? — його низький, оксамитовий голос здригається від здивування. Чоловік миттєво піднімається з крісла, оглядаючи мене крижаним поглядом. — Що відбувається? Хто це з тобою?