Розділ 3

Емма

Сідаю у свою стареньку елантру і прямую за навігатором. Їхати мені через весь Київ — за місто. Зважаючи на відстань, шлях мав би зайняти не менше ніж півтори години, але зараз, у неділю о 7:25  навігатор обіцяє, що вже за п'ятдесят хвилин я буду на місці. Воно й не дивно: нормальні люди в таку пору ще бачать третій сон під теплими ковдрами. 

І тільки я, як остання дурепа, ганяюся по області за цим падлюкою. По-іншому його й не назвеш! Ну невже так важко було просто погодитися на п'ятнадцятихвилинну розмову? Зима вже на носі, і якщо ми хочемо встигнути підготувати ґрунт та закласти основу під майбутній об'єкт, працювати треба негайно. 

Ой, яка ж я зла з самого ранку! Настрій просто нікудишній. Вмикаю на повну гучність драйвовий рок і мчу назустріч невідомості, паралельно намагаючись опанувати себе, вгамувати роздратування й зібрати до купи весь свій професіоналізм. Бо зараз бажання нахамити й висловити цьому бізнесмену все, що я про нього думаю, значно сильніше, ніж прагнення до співпраці.

Як виявилося, потрібна мені ділянка розташовується в якомусь геть богом забутому селі. Я й не підозрювала, що такі глухі куточки ще збереглися так близько від столиці. Сюди явно ще не доросли апетити забудовників та людей із великими гаманцями. Навколо вирує типове сільське життя: вздовж парканів щипають траву кози, десь удалині мукають корови, а перед моїм капотом поважно розсіє місцевий дідусь на підводі, запряженій конем.

Нарешті виїжаю на саму окраїну. Навігатор уперто показує, що треба рухатися далі вглиб лісопосадки, але ґрунтова дорога там абсолютно непридатна для моєї низької легковушки. Зважаючи на те, що напередодні пройшов рясний дощ, шанс застрягнути в цій розмоклій грязюці наближається до ста відсотків. Тому паркую машину на узбіччі й виходжу на свіже повітря. Як же добре, що я виїхала раніше і маю трохи часу в запасі! Профукати зустріч через галіму дорогу було б максимально тупо.

За десять хвилин бадьорої ходьби вздовж вузької лісової смуги мої колись сніжно-білі кросівки повністю намокли від густої ранкової роси та вкрилися шаром бруду. Добірна лайка так і вилітає з моїх уст, а всі дихальні вправи для заспокоєння та робочий настрій остаточно котяться під три чорти. Витягаю телефон із кишені, щоб перевірити маршрут. Навігатор оптимістично рапортує: йти пішки ще цілих двадцять п'ять хвилин.

— Сучий ти син, Яблуновський! Тільки спробуй мені знову вислизнути! — бурмочу крізь зуби.

Щоб не розминутися з цим перекоти-полем, вирішую зрізати кут. А що? Якщо звернути ліворуч і пройти навпростець крізь ліс понад ставком, це заощадить мені щонайменше хвилин десять. Диких звірів тут бути не повинно — все ж таки село зовсім поруч.

Вже за десять хвилин карабкання крізь гущавину мої бідні кросівки набули стійкого темно-зеленого відтінку. Прекрасно, улюблені 530 можна одразу викидати в смітник. Але це невелика жертва, враховуючи, скільки я планую заробити на об'єкті цього вередливого багатія. Замислившись про кошторис, я не помічаю товстий корінь, що підступно випинається із землі, перечіплююся і на повній швидкості лечу шкереберть, гальмуючи колінами по вологій траві.

— Да твою ж ..! — лаюся, роздивляючись забруднені й промоклі джинси. До кросівок додалася ще й зіпсована одежа.

— З вами все добре? — раптом лунає поруч тоненький дитячий голосок.

Повертаю голову й бачу як до мене від берега ставка повільно крокує маленька дівчинка з неймовірним ангельським обличчям. На ній акуратні джинси та рожева в'язана кофтинка, а довге, злегка хвилясте світле волосся спадає на плечі.

— Так... мабуть, усе добре, — здивовано кажу, піднімаючись із землі й обтрушуючи коліна. — А в тебе? Ти що, заблукала тут? 

— Ні, — серйозно хитає головою малеча. — Я прийшла малювати. 

— Малювати? Це чудово... Сама?

— Я вже доросла, мені скоро шість. Я не боюся. 

— Яка смілива художниця, — щиро усміхаюся, забуваючи про свої брудні коліна. — А як тебе звати? 

— Емілія. Але всі називають мене Емі. 

— Як цікаво! А я — Емма. Бачиш, наші імена навіть трохи схожі.

— Ой, і справді класно! — дівчинка щиро посміхається, показавши милі ямочки на щоках. 

— Покажеш, що ти намалювала? 

— Ходімо! — вона вказівним пальчиком показує в бік ставка. — Нам туди, я там свої речі залишила. 

— Тобі справді не страшно тут самій? — я стурбовано озирнулася довкола. 

— Та я ж не одна. Я з нянею.

Я полегшено видихаю, хоча питання все одно залишилися. Де ж та няня вештається, поки мала сама бродить біля води? Я точно не можу залишити дитину без нагляду — треба буде дочекатися дорослих.

— І де ж твоя няня? 

— Пішла в туалет.

Я знову озираюся на густі кущі, з яких мала б з'явитися ця горе-няня. 

— І як далеко вона пішла? 

— Недалеко. Он там, — Емі вказує в протилежну сторону. — А я вирішила трохи помалювати. 

— Можна глянути на твій малюнок? 

— Ось, подивіться! — дівчинка з гордістю простягає мені невеличкий скетчбук.