5

-Антоне, проведи Славу до дитсадку, я поспішаю,- мама бігала квартирою з однієї кімнати в іншу.

 Хлопець розплющив сонні очі. Годинник на телефоні показував 7:03. Зібравши тіло, яке наперекір потребам бажало далі ніжитися під теплим покривалом, хлопець піднявся з ліжка й оперся на милиці, які вже встигли набриднути. Ранні піші прогулянки свіжим повітрям здавались йому чимось по-своєму атмосферним, особливо коли спадала можливість насолодитись цигаркою і улюбленою музикою. Однак зараз ці деревʼяні «ходулі» знищували всю атмосферу. Нога, досі перебиртована, не давала можливості банально дошкутильгати до школи без зайвої допомоги. Антон старався не ступати на неї - кожен крок віддавав по тілу різкі струми болю.

 Доплентавшись до ванної кімнати він поглянув на відображення в дзеркалі. Фіолетові синці під очима ще більше виділяли блакитний колір райдужки. На правій щоці виднівся глибокий поріз, подряпане підборіддя. Лише срібне кілечко, так званий септум, залишився непошкодженим. Він звинув обличчя й відкрутив кран, аби вмитися.

 Слава вибігла зі своєї кімнати вже одягнена в рожевий гольфик, чорні штани й носочки з єдинорогами. В руках тримала ведмедя Васю - свого найкращого друга. Васька пережив вже багато: відірвану лапу, яку Антон був змушений зашити, адже мала думала, що мама буде сваритись, якщо побачить; сльози й слину Слави, коли тій щось не подобалось. Одного разу вони взагалі забули його в трамваї, через що вони чекали не менше години, аби повернути Васю назад.

-Я готова, йдемо,- дівчинка підбігла до Антона й почала смикати його за футболку. Хлопець все ще стояв у домашніх штанах, заплямованих акриловою фарбою, яку не міг відіпрати. Він змірив її поглядом.

-І звідки в тебе стільки енергії береться..- скоріше риторичне питання. Колись, як Тоша був Славиного віку, тато завжди казав на подібні вибрики: «у тебе що, дзиґа в дупі грає?» або «ґедзь ужалив». Спогади викликали легку усмішку на вустах.

-Тоша, а я все мамі розповім,- дівчинка сиділа біля хлопця, який підпалив цигарку й повільно випускав клубки диму, і розмахувала ногами. Антон кинув на неї короткий погляд й повернувся назад. Не розповість, він знає. Звичайнісінька маніпуляція.

-Добре, куплю.- він видихнув нову порцію.

-Дві.- лисяча усмішка торкнула вуста. Антон прижмурив очі.

-Дві так дві.

-Одну шоколадну, а іншу полуничну.

-Зрозумів, шоколадну і полуничну,- він відкинув недопалок в смітник поряд,- і звідки в тебе це?

-Від мами,- дівчинка переможно посміхнулася, й зістрибнула з лави.

 Хлопець провів сестру й попростував дорогою до школи. Добре що дитсадок знаходився не так далеко від неї, адже в такому стані пересуватися містом було важко.

-Ей,- ззаду пролунав свист,- анчоусе! Важкі кроки приближались зі швидкістю світла. Антон спочатку не зрозумів що кричали до нього. Він дезорієнтувався й почав крутити головою, в пошуках власника голосу. На нього ледве не накинулось чиєсь тіло, знімаючи шапку. Почувся жвавий регіт.

-Точно олухи.- дійшов до висновку хлопець.

 Перед ним стояли захекані Сергій і Макар. Вони подивились на серйозне лице Антона, переглянулись між собою і пирснули новим приливом сміху.

-Господи, вам 17 років, а відчуття ніби цілих 5.

-Та що ж ти такий серйозний з самого ранку?- Мака підійшов ближче й насунув шапку назад, по-батьківськи розгладжуючи зверху.

-Зорі так зійшлись. Меркурій в Юпітері, Сатурн в Нептуні.

-Слава знову вициганила молочний коктейль?- Сєрж підтягнув спадаючий рюкзак.

-Два.

 Перших два уроки пройшли досить швидко. Практична робота з біологія була зроблена ще за двадцять хвилин до кінця уроку, тому хлопець мав змогу почитати. Збоку сидів Степан, клюючи носом, робота розморила його, враховуючи те, що той як завжди майже не спав, а грав цілу ніч Доту. Почулось тихе хропіння. Антон повернув голову й окинув його здивованим поглядом. Стьопа лежав щокою на руці, з рота текла слина прямо на листок з практичним завданням. Він взяв телефон й сфтогографував момент. Голосний звук камери розійшовся класом, що розбудило сплячого. Він різко піднявся й почав крутити головою, біль він раптового руху пройшовся тілом, що змусило поморщитись.

-Дебік.- почулось незадоволене шипіння.

 Сонце пропускало своє проміння через вікно. Таке явище було рідкістю для холодних листопадових днів. До кінця уроку залишилось десять хвилин. Антон, через діалог зі вчителем, навіть не помітив, як швидко пройшов час. «Місто» Валерʼяна Підмогильного викликало у нього обурення. Степан Радченко - суцільний червоний прапорець серед чоловіків. Він не розумів його дій та причини такого ставлення до жінок, тому бурхливо висловлював свою думку щодо цього учителю літератури - Анатолію Вікторовичу. Той лише мовчки слухав і кивав головою, погоджуючись зі словами. Цей хлопець йому подобався, він умів висловити й донести думку правильно, обґрунтувавши фактами.

 Дзвінок пролунав, сповіщаючи про закінчення уроку. Хлопець згорнув зошит, один з небагатьох, яких мав й піднявся з-за парти.

-Антоне, залишись на хвильку.- Анатолій Вікторович витер дошку й присів за стіл.

 Однокласники один за одним вийшли з класу, залишивши їх на одинці.

-Так?

-16 листопада буде проходити олімпіада з українською мови і літератури. Хочу попросити тебе взяти участь в ній. Мені подобається твій стиль і твори, які ти пишеш на уроках. Думаю ти впораєшся.- чоловік підняв на нього погляд і усміхнувся. Глибокі зморшки простяглись навколо очей.

-Добре, я можу спробувати. Виходить, на підготовку залишилось два тижні?

-Так. Я дам тобі літературу, яку слід перечитати. На деяких уроках будеш приходити до мене, щоб знати які приблизно завдання можуть бути.

-Без проблем,- Антон підтягнув рюкзак,- я можу йти?

-Так, до побачення.

-До побачення.

-І що там?- Марк вгризся в булочку з шоколадом, запиваючи колою.

-Нічого, на олімпіаду мене запхнути хоче, але не жаліюсь.