4

 Одинадцятий клас - важкий час для усіх випускників. На носі екзамени, котрі, по суті, вирішували твою майбутню долю. Альтернатива нічого не робити і «натикати» відповідей здавалась все більш заманливою. Однак яким ледарем Антон не здавався, ціль якась таки була. До репетиторів він ходив вже майже як додому, з ноги вибиваючи двері. Олена Василівна, вчителька математики, сприймала його як доброго кента, а Руслана Олегівна, вчителька англійської мови, здавалось, більше хвилювалася через його худорлявий вигляд, кожного разу пропонуючи поїсти, аніж через екзамени.

 Сєрж і Марк не відставали в перегонах «хто швидше відкинеться над повторенням історії скіфів і Богдана Хмельницького». В школі їх рахували пустоголовими, ексцентричними пацанами, з вітром в баняку. Однак і в них були свої сильні сторони: у Сергія - фізика і астрономія, у Марка - хімія і біологія, на що Антон лише фиркав. Не всім же бути далекими нащадками і прапрапрапра…правнуками лівого коліна правої бабусі Тараса Шевченка. Так і лагодили, виносячи користь - Антон їм домашнє завдання з філології, вони йому - з точних наук.

 Виглядом звісно хлопці могли налякати будь-якого першокласника. Сєрж змахував більше на неформала з чорним волоссям до вух, незмінною цепочкою на шиї, яку насправді було важко назвати «цепочкою», вона більше нагадувала цеп з шиї собаки, улюблені кофти з персонажами аніме і чорні берци. Хоч в +30 буде взувати, як Антон шапку.

 Марк же постійно носився з баночкою коли - це можна було назвати однією з його особливих відмінностей. Здавалося, ніби жага до цього напою скоро його погубить, організм не здатен сприймати стільки цукру. Світле волосся до шиї ніяк не вписувалось в загальний образ хлопця. Він був заядлим спортсменом: практично кожного дня ходив у спортзал, що незабаром показало свої результати. Мака, так називали його в близьких кругах, марив турніками, гантелями й іншими причудами цього заняття. Мускулисті руки майже завжди були виставлені на показ світу: або чорною водолазкою, або, в теплі дні, такого ж кольору майкою. З їх трійки він виглядав найбільш серйозно, брутально і лячно. Не важко здогадатись хто з них бив лиця частіше.

 Антон же виділявся й виглядом. То в голову стрільне пофарбуватись в чорний, а потім вивестись з нього в блондина, то в рожевий або фіолетовий. Спробував на собі, мабуть, усі кольори веселки. Якось йому прийшла ідея проколоти язик, після чого добре відгріб від мами, адже довго приховувати штангу не вийшло - якось потрібно було виправдатись чому він раптом почав шипилявити. Після того пішло поїхало, а мама змирилась з творчою натурою сина й махнула рукою. «Переросте», подумки надіялась та. Єдиною умовою було не забитись татуюванням, через що потім можна було пожалкувати. Але і тут син вийшов на провокації, ведучи її в тату-салон. Мати в Антона була жінкою розумною й погодилась лише на тату на руці, уперто стоячи на своєму і не піддаючись маніпуляціям щодо цілого набитого рукава. У висновку тату з малюнком двоголового кота з крилами виднілось на кисті правої руки.

-Ого, які люди,- присвиснув один з олнокласників Антона,- пропажа повернулась в сімʼю.

-Ми сумували за тобою, Тоша, ніхто не глузував з фізика, нам цього не вистачало,- підтримала однокласниця Катя. Блондинка з пухлими губками, акуратним носиком і великими голубими очима, точно в ляльки. Вона провела його поглядом.

Антон лише усміхнувся на викрики класу, й шкутильгаючи на милицях, підійшов до парти. За столом сиділа згорблена фігура в капюшоні, натягнутому до очей. Степан як завжди грав онлайн дурня. Його увагу привернув рух збоку.

-О, Антоха, здоров, брате. Ти як?- хлопець з усмішкою на обличчі простягнув руку.

-Та нормально. Окрім відчуття ніби тіло трактором переїхало.- він усміхнувся у відповідь й потиснув руку.

 Пролунав дзвінок, сповіщаючи учнів про початок уроку.

 День пройшов досить непомітно. Втомлені учні великим натовпом виплітались зі школи, пихаючи всіх на своєму шляху. Інколи ставало лячно від думки, що під тиском людей можеш бути затоптаним насмерть, ніхто і не помітить. Тому хлопці майже завжди чекали поки безголові школярі вийдуть за двері й розійдуться кожен своєю дорогою.

-Ми одразу додому чи заскочимо до кавʼярні?- Марк підтягнув рюкзак за шлейку, щоб поправити.

-Сьогодні до поліції з мамою йду, тому не зможу. Давайте завтра?- Антона встав зі столу чергових, який стояв біля виходу.

-А ти?

-Я можу. Математичка відмінила заняття, тому я вільний, як осиковий лист на вітрі, мов порох над Парижем, неначе…- Сергій не встиг закінчити думку, як його перебили.

-Я зрозумів, можеш не продовжувати.

-Мара, ти надто серйозний для цього світу,- хлопець закотив очі й поправив пасмо волосся за вухо.

-Тоді до завтра, пацани.- Антон підняв рюкзак з того самого столу, взяв милиці й підійшов ближче.

-Удачі, Тошик.- хлопці потиснули руки і попрощались.

 Прохолодний осінній вітер огортав юне тіло й пробирався під товсту теплу кофту. Антон повільно, але впевнено, крокував в сторону дому. Тихіше їдеш - далі будеш. Звуки природи незвично полонили слух. Страх після аварії не покидав його, тому поки навушники вірно лежали в кармані джинс. Бажання підпалити цигарку й вдихнути в себе важкий дим було манливим, однак він поспішав і часу на пошуки лави чи якого-небудь місця, де можна було присісти, не було. Зранку мама попросила Антона не спізнитись, адже діло досить серйозне.

 Незрозумілий страх переповнював хлопця. Він був впевнений у своїй правоті, однак не кожного ж дня ходиш у поліцейські відділки.

-Мамо, я вдома.- з коридора пролунав голос.

-Чудово, я якраз приїхала з дитсадочку. Слава залишиться з бабусею, поки нас не буде. Можеш не знімати взуття, зараз будемо виходити.- мама вийшла з кухні, поспіх доїдаючи якийсь бутерброд.

 Автомобіль повільно зрушив з місця.

-Я хвилююсь.- Антон сидів на пасажирському місці й дивився у вікно. Сам не помітив того як руки почали зрадливо тремтіти.