3

 Тихий вечір непомітно підкрався через відчинене на провітрювання вікно, пропускаючи холодний осінній вітер. Розгорнута книга, яка лежала на ногах хлопця перелистнулась, ніби її перегорнув привид. Антон потер очі, котрі почали боліти від довгого процесу читання. Світло в палаті бажало бути кращим, однак це не заважало юнаку займатись улюбленою справою. На фоні недавніх подій перспектива осліпнути через перенапруження здавалась не такою ж трагічною.   

 «Сутінки» Антон перечитував уже сотий раз, як він любив перебільшити, хоча насправді пʼять разів читати всю сагу від початку до кінця практично одним махом - однозначно сильно.

 Надзвичайна історія кохання молодої заблукавшої у своїх почуттях дівчини й нелюдини, який зміг подарувати їй справжні почуття, відчуття важливості й вдихнув у неї друге життя.

 Антон міг годинами сидіти в роздумах над книгою, аналізувати рядки, вникати в закладений в них сенс, проектуючи образи персонажів в голові. Інколи він уявляв себе головним героєм якогось роману зі слізним мильним сюжетом і шаблонними героями, після чого струшував головою і сміявся.

 Хлопець розплющив очі. Чорні крапельки почали миготіти і стрибати з одного куточку в інший, наштовхуючи на думку, що треба все ж таки перепочити. Антон зібрав всі сили, аби спробувати дотягнутись до деревʼяної шухляди біля ліжка. На ній лежала відкрита пачка цигарок, любляче принесених друзями раніше. Тонкі пальці легенько торкнулись краю коробки, і підштовхнули її ближче, аби мати змогу взяти повністю в руку. Він витягнув одну цигарку і запальничку. Пухлі потріскані губи обхопили білий фільтр, а золото-багряний спалах вогню підпалив інший кінець. Важкий дим клубком наповнив легкі, було чутно лише тихий тріск горілого паперу і шум вітру за вікном. Хлопець затримав дихання і заплющив очі. Тепло розійшлось всім тілом, і відчуття ейфорії наповнило його.

-Антоне..- двері різко відчинились і в кімнату ввійшла медсестра,- ти що палиш у палаті?

 Очі розімкнулись, а зіниці розширились від раптового переляку. Він почав хаотично розмахувати руками, не дивлячись на біль, адреналін брав вище, і ненароком потушив цигарку об іншу руку. Шкіру почало щипати, вона ніби розплавилась від високої температури. Хлопець зажмурився і тихо зашипів, відкидаючи недопалок.

-Та що ж ти робиш,- жінка в білому халаті швидко підійшла до медичного ліжка і взяла руку в свої,- дитино, з тобою не зіскучишся,- вона зігнулася до столику, на якому лежали медикаменти, на випадок погіршення його стану. На диво серед ліків стояла баночка перекису водню і шматки вати.

-Якщо тебе вирішить провідати лікар - ховайся. Запах не так швидко вивітриться. Так просто він це з рук не спустить.- молода на вигляд жінка, років тридцяти, клопітко промивала ранку. Густі нафарбовані вії обводили темні, майже чорні, очі. Лице прикрашали веснянки, крапельки родимок і маленькі, ледь помітні зморшки. «Мабуть від переживань», подумав юнак, швидко відводячи погляд від прижмурених очей, які дивились точно в душу.

-І чим ти думав, генію?- не переставала жінка.

-Головою…- все що зміг витиснути з себе Антон, на що та лиш хмикнула і відійшла до вікна, відчиняючи його повністю.

-Не кажіть мамі, з лікарем я сам розберусь, тільки щоб вона зайвий раз не переживала.

-Добре. Але щоб більше такого не повторювалось. Твоє щастя, що це побачила я, а не хтось інший. Минулого року старша медсестра, тьотя Галя, розпалила скандал, навіть поліцію викликали…- вона повернулась в його сторону,- через паління неповнолітніх. Медсестра швидким кроком підійшла назад,- як ти почуваєшся?

-Нормально.- Антон не любив скаржитися, навіть коли це було потрібно. Відчуття жалю тільки гнівало його. Він достатньо жалкував себе сам.

-Добре. Я скоро прийду, потрібно буде замінити крапельницю і поставити укол.- медсестра розвернулась і покрокувала в сторону виходу.

 Вечірнє небо затягло хмарами, крізь які пробивались останні промінчики сонця. Вітер не вщухав, а навпаки посилювався. Незабаром пролунали звуки грому і сильного дощу, який ехом відбивався від вікон і потрапляв на підвіконня через одне відчинене. Холод огорнув кімнату і розбудив юнака. 17:30. Годинник йшов в унісон зі звуками дощу, що ще більше дратувало.

 Відчуття голоду заглушали вітаміни, які містилися в крапельницях. Він отямився два дні назад, а відчуття ніби пройшов вже рік. Матрац твердими пружинам тиснув у спину, від чого та практично камʼяніла. На бік не повернешся - численні трубки, голки і катетери, що виходили від крапельниць заважали.

 Мама з сестрою приходили провідати Антона ще зранку, тому сьогодні його більше ніхто не буде турбувати. Хоча відчуття самотності від цього тільки збільшувалось.

 Важкі повіки прикрились. Холодно. З очей, обведених густими рядами вій покотились тоненькі струмочки сліз. Так не жалкував він себе ще ніколи. За що?

-Добрий день. Кузьменко Катерина Вʼячеславівна?- голос пролунав сухо і грубо.

-Так, а це хто?

-Валерій Дмитрович, головний лікар 42 лікарні. Ваш чоловік Кузьменко Олександр?

-Так. Щось трапилось? З ним все добре?,- голос затремтів.

-Він потрапив в ДТП. Пацієнт перебуває у важкому стані…- лікар продовжив щось говорити, однак його ніхто не слухав.

Телефон випав із тремтячих рук. Серце ніби зупинилось. Дихання збилось, а кімната заповнилась голосним риданням.

-Мамо?- Антон прибіг на звук,- що трапилось? Чому ти плачеш? Мамо?!

 Жінка мовчки дивилась в стіну навпроти себе, ковтаючи сльози. Телефон непотрібною залізякою лежав біля її ніг.

-Збирайся, залишай Славу з бабусею, ми їдемо в лікарню.- пролунали слова після короткої паузи.

 «Я майже повторив твою долю», думки пролітали одна за одною. Внутрішня темрява почала переплітатись з пітьмою ночі. Важко забути щось негативне, особливо коли воно перевищує рівень позитивного. Антон давно плюнув на варіант просто відпустити. Втрата була надто великою. Смерть батька вибила маленького хлопчика з колії. Він перестав шукати радість в дрібницях, перестав дивитись на сонце з сердечками на очах. Кожен новий день здавався черговим випробуванням, а усмішка на обличчі - маскою, яка відгороджувала його справжнього від світу. Тихі вечори й довгі ночі були справжнісінькими ворогами. Емоції ніби довгими кривими пальцями виколупували душу, розтинали її шматками. Вогники в очах згасли, натомість прийшов холодний скляний погляд. Тато був однією з найближчих йому людей, без якого світ став сірим і непотрібним. «Життя продовжується не дивлячись ні на що. Єдина причина кінця - ніж в спину», повторював він все дитинство Тоши. Однак чи можна назвати життям просте існування? Антон сам не помітив як упав в обійми такого важкодоступного, але потрібного сну.