2

-Тох, вмієш ти вляпатись.- біля медичного ліжка сиділо два хлопці, один вищий і худіший, другий трішки нижчий. Всі навколо називали їх «Біба і Боба», або «Пупсєнь і Вупсєнь», кому як більше подобається. Антон інколи сумнівався в тому, що потрібен їм і не плутається під ногами, хоча вони постійно заперечували його здогадки.

 Їхнє знайомство він не забуде ніколи.

-Слухай, ти справді в себе повірив?- слова пролунали надто голосно, важкий злісний тон наздогнав хлопця біля воріт школи.

Антон вдав, ніби нічого не почув, ніби окрім нього в вечірній темряві є ще хтось, а вулиці не пустують о вісімнадцятій годині неділі.

-Ей, ти що зовсім оглох?- голоси наближалися все швидше, наздоганяючи тонку фігуру юнака.

-Ой, хлопці, я в навушниках йду, ви щось хотіли?- як завжди, одягає маску, клеїть дурня. Якось він прочитав у когось в телеграм-каналі з цитатами і віршами: «бути розумним - вміти вчасно прикинутись дурним». Так, такий підхід до життя далеко приведе.

Сильний удар різко відчувся в районі живота. Антон від несподіванки зігнувся навпіл, хапаючись за уражену зону. Почувся голосний регіт. Хлопець не встиг зрозуміти що трапилось, як прилетів новий удар, уже в носа. Тягучі каплі крові вмить полились на потріскані губи.

-Ти дивись до кого рота відкриваєш, чмошнику, вона моя дівчина,- голос дзвоном пролунав над вухом,- будеш знати як чужих дівок клеїти.- ще один удар, цього разу під коліна. Нагло і підло, навіть не дали можливості протистояти. Ноги підігнулсь, земля ніби перетворилась на воду. Він впав колінами на розтоптану землю з болотом. «Трясця, джинси», пронеслось в голові. Дихання збилося, по тілу розлився палкий біль, подарований новими ударами. Вони били ногами по животі, спині, штовхали і наступали на одяг. Ребра ніби тріщали, впивались кістками в органи.

-Ей, пацики,- присвиснув новий, незнайомий голос,- що ми тут робимо?

Голову було важко підняти, тому Антон змирився зі своєю подальшою участю, гріючи надію, що вони змилуються і не забʼють його насмерть перед воротами школи. Не на такий кінець він сподівався, уявляючи різні варіанти розвитку подій. Бути розбитим, брудним, розтоптаним чужим взуттям є насправді не так естетично, як у книжках чи піснях.

-О, Мака, здоров,- вигукнув один з нападників,- памʼятаєш його? Вискочка з паралелі. Надоїв своїми дурними жартами, стендап-комік на.- він сплюнув.

-Не наганяй, облиш хлопця, що він тобі зробив?- голос приблизився і тепер лунав зверху.

-Він до Наташки моєї ліз, свої брудні словечки розкидав,- голос набрав злісного розмаху,- я зараз з нього шкіру здеру.

-Так він ж педик, як він до Наташки лізти міг то?- теплі, сильні руки взяли Антона під лікоть і почали ставити в вертикальне положення. Перед очима все плило, було важко сфокусувати погляд. Силуети розлізались, ніби левітували над землею. Ноги не тримали вагу тіла, коліна трусились і підгинались.

-Він? Як я раніше не зрозумів, в нього ж буквально на лобі пише «я чмо»,- з боків пролунав дзвінкий сміх,- лади, роби з ним що хочеш,- звернувся Головний голос до хлопця, якого здається звуть Мака,- а тебе, голубий, ще раз побачу біля Наташки - дізнаєшся що буде.- він плюнув Антону під ноги, розвернувся, підкликав свою шайку і віддалився від них.

-Дякую,- все що зміг витиснути з себе хлопець перед тим як розум покинув його і тіло розмякло в руках Маки.

-А щоб тебе…- тихо зашипів той і взяв телефон до рук, набираючи невідомий номер.

-Ало, шкет, гони до 205, на мене тут кіндер-сюрприз звалився.

-Вдача, що ж скажеш. Мабуть в дитинстві мною грали волейбол, я випадково впав і після того почалась чорна полоса.- Антон говорив зовсім тихо, наскільки дозволяло тіло.

-Самоірончіно,- кароокий чорнявий хлопець з блідим відтінком обличчя, через що всі називали його «ходячим мерцем», одягнений в мішкувату чорну кофту і сірі спортивні штани кинув на Антона засуджуючий погляд.

-Завтра контрольна з алгебри, а ти її, гад тут просиджуєщ. Ваш клас пише її уроком раніше, ми що без завдань робити будемо?- другий хлопець, з зеленими очима і світлим волоссям до шиї перевів тему, жартівливо штовхаючи Антона в бік.

-Марк, ти би ще про що зараз згадав,- шикнув на нього сидячий.

-Нічого, якось напишите. Попросіть у Арсена, він вам сфотографує завдання.- знизав плечима Антон.

-У того очкастого? Та ні, краще я вже буду придумувати свої формули логарифмів на ходу.- Сергій встав зі стільчика і потягнувся, хруснувши спиною і шиєю. Він розправив кофту з малюнком епізоду якогось аніме і підійшов до столика, на якому лежав його рюкзак.

-У мене математика на четверту, буду відчалювати. Марк, ти йдеш?- він почав застібати замок на куртці.

-Так, потрібно малу з дитсадочку забрати, нам якраз в одну сторону,- хлопець підійшов до Антонового ліжка і протягнув руку,- тримайся тут, завтра ще заскочимо.

 Антон відповів на рукостискання, слабо посміхаючись.

-До завтра тоді,- хрипло проговорив він і прослідкував за двома худими фігурами, які тихо покинули приміщення, закриваючи за собою двері. Тиша поглинула кімнату, даючи змогу на глибокі роздуми.