1

 Темрява. Безглузда пітьма, важка, жахлива, давить ніби на всі органи одразу. Відчуття не з приємних… Очі ніби тріщать, серце стискається до максимуму, а легкі наповнюються водою. Надривний плач виривається з грудей, однак чутно лише тихе крягтіння. Він падає в безодню. Безодню страждань, смутку, надмірних переживань і жалю - до самого себе, до тієї потвори, на яку він перетворився. До неминучого кінця - смерті.

 Відчуття переповнюють не лише фізично, а й морально. Біль відчутний у кожній клітинці тіла, у кожному крихітному куточку його душі. Вона, не на диво, така ж чорна, як усе, що його оточує. Пітьма ніби поглинає, ніби засмоктує його з головою.

 Він падає, летить на самісіньке дно Маріанської западини, до тієї найглибшої щілинки планети. Відчуття, ніби ще трохи і дно провалиться ще глибше.

 Дихання стає неможливим, з кожною спробою зробити хоч ковток тіло пронизує страшний біль.

 Йому набридло. Він не готовий терпіти це ще раз, і ще. Здається. Опускає руки, не хапається за ту тонку волосинку життя, не пробує барахкатись. Вистачить. З нього вистачить страждань.

 Розум ніби протирічить його планам, волі. І він згадує усе. Всі щасливі моменти життя, радісні хвилини, яких, на його думку, було не так вже й багато. Усмішки рідних, блиск в очах друзів.

 Писк.

 Дзвінкий, голосний писк розрізає гнітючу тишу, яка давила на вуха весь цей час. Пітьма ніби випльовує його як непотрібну деталь, як несмачний обід.

 Світло.

 Нарешті на його погляд спадає світло.

-Лікаря, лікаря, негайно! пацієнт прокинувся… - голосний крик пролунав ніби нізвідки.

Прокинувся?…

 Тихий глухий плач лунає кімнатою.

 Мама… Він впізнає її серед тисячі. Очі розплющити важко, але це зараз не головне. Він живий. Жи-вий. Дивно, його це бентежить більше ніж ридання матері. Хіба цього вона заслуговує? Хіба ця сильна жінка, котра сама волочить на своїх плечах двох дітей, роботу, літню бабусю й інші клопоти заслуговує на сина-виродка?

 Ні. Абсолютно ні.

«Я повинен впоратись. Заради неї, заради найдорожчої людини, якій я винен усім.»

-Мамо?..- слово, більше схоже на хрип, зупинило плач.

-Тоша? Синку,- жінка вмить зіскочила з старого деревʼяного крісла і підбігла до ліжка.- Ти як? Як ти почуваєшся, дорогий? Покликати лікаря?

-Все добре, не потрібно.- з його вуст важко видихались слова, кожне давалось з надзвичайною силою.

-Хлопчику мій, я так за тебе переживала. Я така щаслива, що ти прокинувся… Ти мене сильно налякав, я не уявляю що би я робила, якби ти..- на глибокі блакитні очі надійшли сльози,- не важливо. Я тут, поряд з тобою, тому все буде добре, ми впораємось.- запевнила вона, здається, навіть більше себе, ніж сина.

-Скільки я..- важкий ком підійшов до горла, здавлюючи його. Хлопець не міг продовжити питання, адже біль від кожного звуку, який він видавлював з себе, ніби пронизував кожен міліметр тіла.

-Три дні.- вона опустила очі на тремтячі руки.

«Я спав три дні. А здавалося, вічність. Невже так відчувається смерть?»

 Антон спокійно крокував своїм звичним маршрутом. Чорні скіні джинси з дірками на колінах, його улюблені. Бабуся завжди казала, щоб він перестав в них ходити, адже сусіди подумають, що його покусали собаки чи хлопчик з неблагополучної сімʼї, на що той лише посміхався і навіть не думав прислуховуватись. Сіра мішкувата кофта з капюшоном, чорна шапка, яку він не хотів знімати навіть в +30 градусів Цельсія і такого ж кольору конверси з сердечками - найкраща модель, на думку юнака.

 В навушниках грала одна з пісень Мереліна Менсона, Tainted love, здається. Заїжджена, проте така своя. Антон взагалі не розумів людей, котрі заядливо боролися проти слухачів відомих пісень, чи питань по типу «назви всіх учасників групи, тоді я повірю, що ти знаєш її». Безумовно він знав і солістів, і барабанщиків, і гітаристів груп, яких слухав, але навіщо цим хизуватись? Музика від цього не зміниться.

 Важкий чорний рюкзак повис вантажем на худих плечах. Він знову набрав книжок у бібліотеці. Книги для хлопця були відрадою, тим, що могло його відволікти від життєвих труднощів. Антон залюбки перечитував кожен рядок, вникаючи в його сенс і не пропускаючи ані слова, адже вважав, що так він не зрозуміє сенс написаного. Він занурювався в текст з головою, не спав, не їв, ба навіть інколи забував дихати під час читання. Мама завжди сварилася на нього, щоб той не морив себе голодом і безсонням, але потім швидко махала рукою і кивала головою, розуміючи, що не достукається ні до кого. Не на розвалинах сидить і вже чудово.

 Тонкі пальці обхопили цигарку, без капсул і солодких фільтрів, звичайну, «дідовську», як казали його друзі. Він не любив зайвих добавок до і так приємного смаку нікотину. Відчуття наповненості легких придавало бадьорості і того невеличкого моменту щастя. Густі хмари диму швидко розходились навколо, наздоганяючи хлопця, який йшов не поспішаючи.

 Думки одна за одною вирували в голові, наштовхуючи на нові ідеї. Творчі люди завжди занурюються у свій світ, не важливо чи навколо буря, чи шторм. Нові акорди, рядки віршів, цікаві розписи на стінах кімнати чи слова до пісні. Антон взагалі був різносторонньою особистістю, він вважав що має спробувати все і тоді обирати якою стежкою буде проходити життя. З особливою жагою брався за нові справи та хобі, хоч і швидко згасав до цього діла. Юнак спробував себе багато в чому. Колись давно мама записала його на танці, хоча спочатку він протестував цій ідеї. Хіп-хоп здавався не таким поганим вибором, проте після багатьох спроб показати світу свою гнучкість і пластичність, він зрозумів, що душа не лежить, а руки, чи точніше ноги, скоріше за все, не з того місця ростуть для того. Поганому танцюристу… Пізніше почав цікавитись малюванням, в чому мав підтримку, адже мама за фахом була художницею, хоч і працювала не за професією. Вона купувала сину мольберти, альбоми, фарби і олівці, гріючи надію, що той стане другим Леонардо да Вінчі і розкриє свій потенціал. Ідеальне штрихування, написання натюрмортів і пейзажів не змогли підкорити серце молодого митця: «глечики і верби малювати нудно». Тоді він знайшов свій стиль, а-ля «чорна ручка і око на обгризаному куску паперу в клітинку», хоча це вже здавалось йому успіхом. Пізніше він все ж зміг знайти свій чудернацький тон, який припав до душі. Можливо це можна було назвати абстракцією чи новітнім авангардом, адже різноманітні викривлені лиця, зігнуті тулуби і химерні потвори теж вважаються мистецтвом. Також повз його талановитих рук не пройшла глина, бісер і навіть вишивка. Хоч і виходило в хлопця не погано, але це здавалось йому надто нудним і довгим процесом, тому залишилось як невеличке вміння і заняття у вільний час. Але через незліченні спроби знайти себе він все ж дійшов до висновку, що писати вірші чи просто висловлювати свою думку на папері, або ж грати на гітарі захоплює його значно більше.